Софія Парфанович - Карусь і ми

Карусь згідливий. Він навіть не воркотів, ані не скреготів: повернув зручно вбік і зупинився на постій під розлогим кленом. Високі дерева росли на схилі понад ставком. Вони затінювали теж перші ряди авт на площі для паркування.

— Принаймні матимеш тінь і продув, чого не було в ґаражі. Зима швидко минеться, а навесні співатимуть тобі птахи й шумітиме струмок, що протікає через ставок. Так гарно влітку, коли на ставку зацвітуть великі білі троянди латаття!

Повернений очима до ставка, Карусь став розглядати нову околицю. Його світла купались у воді і, здавалось, що має їх не двоє, а четверо.

Я поселилась у будинку ліворуч. Була то подовгаста модерна скриня, побудована на межі просторих піль, зарослих дикою травою. Ніхто ніколи їх не доглядав, трави не косили. В ній жили птахи, то був заповідник для них. Я назвала їх Дикими Полями. З-поза них сходило сонце — там, за рейками, що опоясували поля. Інколи пробігали ними поїзди, і тоді ставало відрадніше в тиші й пустці, що царювала на Диких Полях. Десь був світ, і від нього поїзд приносив привіт.

У сусідньому будинку я працювала. То була лікарня, і там лежали мої хворі. До них я ходила двічі на день і лікувала їх. Щождо Каруся, то він тут ні при чому. Обидва будинки стояли поруч, і нікуди було їхати. Тож Карусь байдикував собі. Інколи їхав зі мною до будинків, де жили ті люди, що часом хворіли. Тоді його життя ставало більш різноманітне. Та, взагалі, нічого цікавого йому тут не могло трапитись, бо, як і його пані, він жив на терені лікарні, куди не заходили чужі люди і не заїздили чужі вози. На автопостою стояли вози працівників, і згодом ми навчились пізнавати деякі з них. Інколи приїздили сюди автами люди, що відвідували хворих. А втім, для них був окремий автопостій, як то буває і при інших лікарнях. Над в’їздом на площу видніє звичайно напис: «Автопостій для відвідувачів».

Отож, попливло спокійно Карусеве життя. Упродовж трьох літ ми не дістали ні одного карного наказу — тут кажуть «тикет», — не мали ні з ким зудару. Інколи ми залишали місце своєї праці та їхали куди-небудь. Найчастіше до Дітройту. Інколи ми їхали на Діброву, то знову на летунський майдан чи до когось у гості. Поїздки не далекі, серед нецікавої природи, серед злегка хвилястих піль. Під час їзди звичайно я щось розказувала Карусеві.

Восени ми їздили збирати опеньки, і для цього діла Карусь був дуже потрібний. Щождо поїздок на летунський майдан, то одна з них була прикра, і її ми й досі пам’ятаємо. Була ніч, і на замерзлі дороги падав свіжий сніг. Колеса ковзались, ми їхали поволі, і я з великим зусиллям держала керму. Проте двічі ми сковзнули з дороги: раз на протибіжну лінію, другий — у рів. На щастя, на дорозі не було нікого, і ми швидко в’їхали знову на свою лінію. Рів був невеликий, такий, що відділює лінії і, на щастя, земля в ньому була замерзла. Тож ми позадкували і якось вигреблися з біди.

Такі були наші невеликі пригоди під час перебування серед Диких Піль. В той час ми мали змогу приглядатись до тварин. З моїх вікон було видно простір Диких Піль. Навесні виводилось на них безліч птаства. Найкраще було спостерігати сім’ю фазанів. Їхнє металічне трублення роздавалось у травах. Перед самими моїми вікнами маршувала ціла сім’я: мати-фазаниха, за нею «гусаком» фазанята, а позаду батько-фазан. Інколи вони виходили на дорогу. Авт не боялись — зовсім навпаки, як людей. Я сказала б, що змалку вони привикли до авт і пізнали, що вони нешкідливі. Та до нас, людей, вони чомусь не привикли, хоча пан Лач сипав їм зерно. Туди вони й поспішали вранці та надвечір. Тоді проходили повз Каруся, і він міг спокійно розглядати пишне кольорове пір’я фазанів, їхні гарні довгі хвости та швидкі ноги.

Думаю, що ще цікавіше було Карусеві розглядати звірів, що або жили над ставком, або заходили туди пити воду. В самій же воді жили табунці золотих рибок, і було весело спостерігати їхнє плавання. Інколи я кидала їм хліба, і вони виловлювали його з води та ласо ковтали.

У маленьких заточках гралися водяні комахи. Вони наче зернята соняшника: зверху чорні, під сподом біляві. Крутяться колесом, танцюють мережкою, деякі відлучаються від гурту, біжать просто і зараз же вдаряються головами об інших. Танець спиняється, зернята соняшника збиваються докупки і лежать непорушно. Нагло мережка розприскується, і зернята знову ведуть свій хоровід у малій заточці.

З води виринуло перше латаття. Безліч птахів співає в травах і на деревах, і трублять фазани металічним звуком з своїх героїчних горлянок.