Софія Парфанович - Карусь і ми

На останньому фотелику сидів старший пан. У руці подорожній довідник, на колінах записник. На ньому закреслював нашу туру й зазначував зупинки. Почувши мій запит, звернений до його сусідки, підвів голову, спинив на мені довгий здивований погляд і, не чекаючи запиту, так і висипав:

— Ріо Ґранде — так читають цю еспанську назву в Европі, і так колись давно вчили мене в школі — це ріка. Повна її назва: Ріо Ґранде дель Норте. Вона становить границю між Сполученими Штатами і Мехіко. Мехіканці називають її «Великою Рікою Півночі», бо вона й справді на півночі від них, а американці називають її південною, бо вона відмежовує їх від південного сусіда. В ході мехікансько-американської війни американці відвоювали від Мехіко велику частину Каліфорнії та сьогоднішні південні стейти Тексас і Нью Мехіко. В 1848 році укладено мировий договір у Ґвадалюпі. Підписав його тодішній президент Мехіко отець Гідальґо. Тоді встановлено границю між обома державами по Ріо Ґранде дель Норте.

Я слухала давно призабутої лекції історії Нового Світу… Інки… Ацтеки… Майо… Кортез… Максиміліян… отець Гідальґо…

— Дуже, дуже дякую! А то я не могла знайти нікого, хто хоч назву ріки знав би чи розумів би. Дозвольте запитати: ви історик?

— Я лікар-дентист, тепер у Чікаґо. Пережив у Відні весь терор гітлерівського винищування жидів, опісля ж виемігрував до Америки.

Я, Карусю, сіла поруч старого пана, і вже з тої пори ми розмовляли, разом оглядали країну й захоплювались нашою мандрівкою.

Чого ми не знали, те знаходили в подорожньому довіднику й віднотовували. Старий пан — щоб запам’ятати, як оцю мехіканську війну, а я — щоб використати колись у своїх писаннях. Бо все забувається. Нашу коротку пам’ять присипає життя новими враженнями і придавлює новими подіями. Аж колись, як зайде потреба нагадати собі, вийде так, як у мене з назвою ріки або з отим противним «човком». Все ж, як би не було, ці люди повинні б хоч трохи знати історію своєї країни…

Нас запросили на фарму. Жили там наші знайомі, давні емігранти. Нам хотілося знати, як вони живуть. Крім того, обіцяли добрих голубців. І багато в них опеньок. Вирішили ми — я і моя подруга, їхати в суботу по праці, якнайраніше, щоб і в гостях побути і грибів назбирати та ще завчасу поспіти до Дітройту, де я мала того вечора читати доповідь.

Щоправда, господарі розказали нам дуже докладно, як їхати і як знайти їх фарму, проте ми трохи блудили. Якось усі дороги похожі одна на одну й фармерські будинки такі самі. Все таки ще впору пообідали. Голубці справді були дуже смачні. Потім оглянули фарму. Не вирощували там нічого, зате годували свиней і курок, і було кілька корів. З продуктами — яйцями, маслом, сиром і сметаною їздила господиня до міста. Раз у тиждень, у четвер, її зелений вантажник роз’їжджав вулицями Гемтремку. Фармерка розвозила оці продукти своїм знайомим, що ще не привикли купувати їх у великих суперкрамницях, бо не мали довір’я до свіжости харчів.

Дуже цікавили нас курки. Вони стояли рядками у вузькій довгій клітці та їли зерно з жолобця, що був перед ними. Позаду кожної курки низом ішов конвеєр. Він посувався поволі, і на нього курки несли яйця. Звідти відвозили яйця до контори. Там їх сортували, прикладали до мірки, рівночасно просвічували і складали в коробки. Так курки теж працювали на конвеєрі. Ще один вивозив гній і висипав збоку біля курника. У курнику завжди було чисто, та, між нами кажучи, не пахнуло приємно. Нас дивувало, що такого корисного для поля погною тут не використовують, ще й платять чоловікові за те, що його вивозить. Співчували ми і куркам. Оці веселі й моторні домашні птиці, що «там», у нас так добре знають господинь, ходять за їх ногами та прибігають на поклик, коли їм сиплють зерно, тут були сумні байдужі в’язні. Вони не могли взагалі рухатись. Єдиним їхнім завданням було їсти цілий день і нести яйця. Дуже невесела програма життя! Всі вони були одної масти — білі. Так, видно, господарі вели свою курячу справу.

По опеньки пішов з нами господар. Провів нас через місточок, що був дощечкою, перекинутою понад потічком, та радив шукати опеньок під берізками на схилі. Робота була мозольна. Ходиш так по лісі, пильно розглядаєшся, та опеньок ні сліду! Що за причина? — питаєте господаря.

— Е, бо ви не вмієте шукати опеньок. Погляньте, в мене вже близько пів відра, а ви ще в порожні.

— І справді! Чому ж це так?

— Бо то так: до грибів узагалі треба мати розум. Хто його не має, гриба не знайде. То раз. А друге: треба знати, які і де родяться, в котру пору дня й тижня. Ви он гляньте: нема нічого, правда? А тепер?