Софія Парфанович - Карусь і ми

Дурниця! Теж прийшло до голови! Алеж без газу…

Я завагалась. Він пильно дивився на мене. Його темні очі не мали ні іскорки ввічливости.

— Ні, я таки залишусь біля авта, а ви тільки зробіть мені ласку й перекажіть ААА в Оксфорді, що я тут. Це ж їхній обов’язок поладнати таку справу.

Ніч, пустка, і ми обидвоє безпомічні в щирому полі.

Час від часу пробігали повз нас авта, та ніхто й не думав зупинитись.

Я ходила туди й назад та непокоїлась. Час біг.

— Сім хвилин туди, хай і десять — оці з ААА хай їдуть повільніше, все ж не їхатимуть довше як чверть години. Разом пів…

Я поглядала на годинник, час йшов. Алеж моя доповідь!? Уже півгодини тому я повинна була почати.

— … коли ще за десять хвилин нікого не буде…

На бічній дорозі, звідкіля приїхав попередній водій, замиготіли світла. Вони й не зникли там, у лісі, а стали наближуватись до нас. Я стала давати знак рукою, що потребую помочі. З авта вийшов молодий чоловік, темна, гладко причесана чуприна, ввічливі карі очі. Можна було мати довір’я. Я розказала йому, що трапилось, як і про те, що просила стрічного, щоб допоміг. Оце вже півгодини тому…

Без вагання я пересіла в його авто, і ми поїхали до містечка. По дорозі він розказував мені автомобільні пригоди, і ми з них сміялися. Був студентом університету, заскочив до батька на кінець тижня. Алеж, чому той чоловік не поладнав справи?

Ми спинились перед станцією, і мій товариш розповів, у чому справа.

— Так, я знав, що якась жінка чекає без газу та ще й поблизу Веселої Гостинниці. Думав, що хтось їй допоможе. Сам не можу залишити станції, бо я один — мій помічник поїхав у терен.

— Врешті той чоловік узяв у мене баньку з газом і поїхав — уже з півгодини тому. Повинен там бути.

Для певности ми взяли ще одну баньку й повернулись туди, звідкіля приїхали.

— Мені страшно прикро, що вас турбую, — оправдувалась я. — Але я щаслива, що ви мені допомагаєте.

— Ну, так. Жінка, сама, вночі…

Біля Каруся стояв чоловік з банькою в руці. Був лихий.

— Я тут ходжу, заглядаю, а вас немає, ви собі з хлопцем гуляти поїхали! Шкода мого часу!

Його очі дивилися пронизливо, вперто.

Я стала виправдуватись, що поспішаю, що не знала, чи хто із станції приїде, тож скористала з того, що цей джентлмен…

Я заплатила йому за газ і за витрачений час. Він пішов поволі до свого воза. За ним потягся запах горілки…

— Зайшов по дорозі напитись, — сказав мій товариш, наливаючи газу. — Щастя, що ви не опинились на його ласці!

Молодий пан не лише допоміг мені пустити авто в рух, але й супроводив мене знову до Оксфорду.

— Різне може трапитись у дорозі. Але до того чоловіка в мене немає довір’я. Хто знає, чи десь не чатує на вас, — говорив, прощаючись зі мною.

Було так гарно зустріти в дорозі когось увічливого, милого й приязного. Я жалкувала, що не можемо їхати разом в одному авті. Але й так було мені приємно спостерігати в дзеркалі його віз, що їхав слідком за мною. На станції, куди я заїхала набрати газу, він попрощався гудком та вернувся туди, звідкіля приїхав. Мав їхати до дядька у сусідній оселі.

Привіт вам, милі, добрі водії, що, не шкодуючи часу й зусиль, рятуєте подорожніх! Так часто бачимо, що хтось стоїть край дороги та дає розпачливі знаки. Чи багато подорожніх зупиниться й допоможе йому?

Але то була добра наука для мене. Не набравши газу до повного, я вже ніколи не пускалась у дорогу.

До міста ми приїхали з одногодинним запізненням. Але доповідь відбулася, бо терпеливі слухачі ждали. Тільки господар дзвонив на поліцію, щоб розвідати, чи часом чого не трапилось зі мною в дорозі.

Інколи, як нам трапився вільний від праці час, ми мандрували: на Діброву, над сусідні озера, до Славка та його мами, навіть до водоспадів Ніяґари.

— Хочеш напевно знати, куди їдемо? — я говорила до Каруся в дорозі. — До канадського містечка Святий Тома. Там живе моя племінниця з сім’єю — я називаю її Моя Мала. Мене дожидає її синок Славко. Там побудемо кілька днів. Ти відпочинеш, а я пригадаю собі давні часи. Як давно то було? Не так дуже! Славкові тоді було спершу понад п’ять літ, а потім його роки стали бігти й рости, і не одне стало змінятись. Я ж їздила тоді сама, тебе ще не було.

Славко був малий чорноокий дуже жвавий хлопчик. Я привозила йому іграшки, і він грався ними: розставляв вантажники, накручував пожежні машини, вони трубили й бігли по землі, червоне світло миготіло грізно й повідомляло, що десь горить.