Софія Парфанович - Карусь і ми

Славко задумується і мовчить хвилину. Згодом розглядає мене, і в його очах запит:

— Тітко, а ти маєш гроші? Багато грошей!

— О, до тої пори я зароблю і складу гроші. От так щодня нестиму до банку гроші й ощаджуватиму там.

— А я вкидатиму у «свинку», замість купувати морозиво.

Так ми обмірковуємо подорож. Далеку мандрівку.

— Але, чи мама пустить мене так далеко? Може я, тіточко, наперед поїду до тебе залізницею. Такою з Сейнт Томас до Дітройту.

Ах, правда, це ж давня Славкова мрія! Залізницею до Дітройту!

— До тої пори я матиму авто, а ти навчишся правити ним, і тоді обидвоє навперемінку будемо їхати. Далеко, далеко в світ.

Ідемо додому і по дорозі розглядаємо авта. Славко вже тепер розуміється на різних марках авт і на фабриках, що збудували їх. Так і додому дійшли, а авта ще не вибрали. А втім, не поспішаємо: Славкові ще не пора їхати.

Так я розказую Карусеві. Його я давно вже вибрала і з ним мандрую. Сама. Славко ж був уже в Дітройті і залізницею і автом. Але віз його батько своїм возом, бо Славко ще замолодий, щоб керувати автом.

Ми проходжувались. Ішли вулицями, на які падали подовгуваті тіні дерев. Крізь мережу гілля пробивалось сонце та полохкими цятками стрибало по хідниках. Осінній вітер гойдав і термосив вітами дерев та гудів у їхньому верховітті. За кожним міцнішим подувом падали каштани. Вони розколювались, випадали з рудавозеленої шкаралущі і, підстрибнувши, лягали мирно й непорушно. Так вони починали нове життя, власне життя.

— Які чудові ці каштани, Славку! Бачиш того, що впав біля нас? Він цілий писаний чорними хвилястими взорами, а його яснобронзова шкірка сяє свіжістю. Аж кортить покуштувати!

— Я маю в кишені ножик. Може б ми розкроїли один каштан?

— Добре, але з цього малий пожиток.

Славко намагався ножиком розкроїти каштана. Шкірка була тверда, ковзька, і треба було працювати обережно, щоб ніж не сковзнувсь і не поранив пальців.

— Ти знаєш, найкраще води ножиком, як пилкою! Не надавлюй на нього, тільки пиляй!

І справді, таким способом Славко розрізав шкірку, і тепер уже було легко розкрити ядро. Воно було смаковито-жовтяве, похоже на міцного горіха.

— Тітко, то сметанкове морозиво!

Славко облизував губки. Полизав пальця.

— Але гірке! — закликав і скривився. — І чому воно не солодке? Можна б їсти і їсти, не треба б купувати й випрошувати в мами «дайма».

Мені нелегко було знайти відповідь. Не все в природі можна пояснити. Бо й справді: чому волоські горіхи смачні, солодкі, а каштани гіркі?

— Може тому, що в нашім підсонні замало тепла, щоб ця гіркота могла змінитись у цукор, як це діється із справжніми солодкими каштанами. Ти їв їх. Смачні, правда? А ще просто з печі, гарячі! Шкірка на них хрупка, горіх солодкий, аж в роті розпливається! В Европі люди люблять їх і вживають більше, як тут. На рогах вулиць продавці уставляють пічки з руштами, такі, як тут «ґрілс», і з щільною покришкою. На руштах печуться каштани. Їх мішають чорними загорілими руками. За малу монету накладають тобі в паперову торбинку гарячих каштанів. Кругом зима, метуть сніговії, холод пронизує. Але в тебе в кишені теплі каштани, ти лущиш їх, смакуєш і радієш, що вже зима і вже печуть каштани.

Я викликала спогад з дитинства. У моїй пам’яті виринав бойко, що на розі нашої вулиці пражив каштани. Вліті він продавав садовину.

В той час Славко різав каштана на скибки й укладав їх на «тарілках» з листя.

Ми сиділи на лавочці, і я розказувала Славкові про каштани свого дитинства.

— Як приємно їх збирати! Найбільші, найкращі, блискучі та з найкращими взорами. Повні мішечки! Але справжня радість щойно потім, удома!

— Ми справляли баль для ляльок. Ми краяли каштани на різні лади і робили з них усе, що було потрібне для найкращої гостини. Для того ми потребували ножиків, кольорових олівців, терки й алюмінійового паперу.

Ми вирізували тістечка, перекладали їх чоколядовою масою, посипали мигдалем. Аж кортіло їсти! Але то був каштан, то було гірке. З нього ми розмальовували на рожево пластинки шинки і на темніше — кружечки ковбаси. Були й макарони, і тертий швайцарський сир. Булочки, круглі й ледве припечені, були в кошичку, а поруч — на мисочці масло, його було найлегше зробити, навіть не треба було малювати, тільки вирізати рівний шматок, покласти на алюмінійовий папірчик та загорнути.

Ми накривали стіл, і в нас було повно радісного поспіху. Швидко ж прийдуть гості — сусідські діти з своїми ляльками. А тут ще стільки роботи!