Якщо правий ти, то, як треба, скарай мене на камні цім!”
Але пусте мовчало небо, і не скарав сміливця грім.
Тоді він випроставсь і руку протяг мечем у вишину...
І полились із неба звуки.
Бог
Тобі красу я поверну.
Тим більше, що уже Адама нема на світі. Ти війну оголосив мені!? Я пляму змиваю з тебе. Що ж, воюй!
Побачим, хто кого! І крила тобі я навіть поверну!
В словах у Бога лють безсила:
“Ну, що ж, продовжуймо війну!..”
Замовкли грому перекати, спахнули й згасли десь Сади...
І знову Демон став крилатий такий прекрасний, як завжди.
Марія
Я не люблю тебе. Повія тобі говорить це. Вона, ясної сповнена надії, злетіла з неба, як весна,
щоб волю Бога непреложну, хоч без охоти, та здійснить.
О, як же гидко, як тривожно було мені з тобою жить!
{До Авеля.)
Летімо, Авель! Кличуть висі, а ти, проклятий, стережись!
І в синь два янголи знялися, обійми їм одкрила вись...
Для них зірки, сади Едему, любові щастя, днів блакить?!!
А на землі лишився Демон, щоб Революцію творить.
7—11 жовтня 1948 р.,
Київ
МОЙСЕЙ
У Нілі купалась дочка фараона — струнка, і смуглява, й гнучка...
Купалась, а сльози... А серце холоне...
Чи ж сина віддасть їй ріка?..
А Ніл позолотно тече без турботи...
А жура у серці — німа...
Багряні фламінго... Лелеки... Скорбота, що сина нема... І нема.
Купаються дзвінко веселі рабині...
І зойкнула раптом одна:
“Дитинка?!!” Несуть дитинча у корзині.
А в юнки у серці — весна.
“До мене! До мене!” — гукнула, й шалено забилося серце її...
“Це син од гебрея...” — майнуло у неї.
І дум полетіли рої...
Він раб був... Цеглини робив він із глини, злий бич за спиною свистів...
Мордастий наглядач... Наруга і кпини... Юнак же — як сонячний спів...
Мов янгол, що бачила у синагозі
таємно від батька вона
й в його закохалась... І раз по дорозі,
коли в колісниці ясна
летіла в зорю, мов у смертній знемозі,
гебреїв уздріла вона,
рабів фараона... Той... Янгол між ними,
але без меча (що за знак?..),
ішов крізь пилюки хвилястої дими.
Це він був... Її Ісаак.
А потім... 1 серце забилось, як птиця, що в небо злітає, де спів, і кличе між хмарами синя криниця у сяйві далеких мечів.
І все їй здавалось... Неначе то очі крізь хмари їй шлють промені...
Чиї? Невідомо... О зоряні ночі, обійми жагучі, міцні!..
Ті очі погасли у мертвому сні...
Кати юнака зарубали...
А в неї... “О Ра!.. Як же тяжко мені!”
І юнка зомліло упала.
Рабині несуть фараона дочку, а поруч — маля у корзині, таке чорнооке, в янтарнім вінку із лотосів... “Дайте дитині... ну, моні!..” — сказала рабиня одна, і всі потягнулись за нею к дитині...
Не одна промчала весна...
І сонце не раз золотеє криваво заходило й сходило знов... Мойсей вже юнак. До гебрейки любов спахнула й погасла... Гебреї
навчали наук таємничих його...
Навчали його єгиптяни...
І серце надвоє кололось... Вогонь пізнав він, повітря, тумани і зорі далекі, і Ніл золотий, і синього моря приплив і одбій, забувши для цього кохану, і погляд останній її ніби злий, і вірного друга Датана.
Покинув науку для юнки Датан, хоч знав, що вона полюбила навіки Мойсея... Кохання ж туман...
За носа нелюба водила
Есфір... На Мойсея дивилась не раз
і кликала серцем крізь очі
до себе в вечірній задумливий час,
туди, де під шатами ночі
про щось піраміди розмову ведуть,
де Сфінкс, напівлев, напівптиця...
З обличчям... Кого? Чарівниці?
Чи мудрого змія?! Не знаю. Та в муть жорстокої зради Мойсея Есфір не втягнулась... Не одна ж бо путь у неї, зрадливки, й в Мойсея.
І роки промчали... Пустеля... Піски...
Хоч вільні Ізраїлю діти...
Та діти у них, мов зів’ялі квітки, немає ні їсти, ні пити...
Забутий, покинутий Богом народ зламав золоті заповіти, їх Бог обдурив... І Ваала д’висот зняли вони злотно й теляті — з металу; як сонце, молитви все шлють в жорстоких пісках, мов прокляті.
Веде їх Датан. Він їх люті навчив, це він зацькував Моїсея...
Смагляві гебрейки сидять між шатрів, сплять мули, і сонце їх злеє нестерпно цілує і жалить вогнем; неначе незлічені бджоли — проміння бринить... Десь шакали кричать, гієни гризуться за трупи.
Блукає Мойсей за шатрами. Печать печалі наморщила губи...
Високий, ставний, він до Бога гука:
“Я знаю тебе, Адонає!
В Єгипті ти волю нам дав?! І в пісках
од голоду й спраги вмирає
народ, що облудно назвав ти “своїм”.
Ішов перед ним ти стовпом огняним і от — обдурив і покинув...
Читать дальше