Володимир Сюсюра - Вибрані твори в двох томах. Том 2

Якщо правий ти, то, як треба, скарай мене на камні цім!”

Але пусте мовчало небо, і не скарав сміливця грім.

Тоді він випроставсь і руку протяг мечем у вишину...

І полились із неба звуки.

Бог

Тобі красу я поверну.

Тим більше, що уже Адама нема на світі. Ти війну оголосив мені!? Я пляму змиваю з тебе. Що ж, воюй!

Побачим, хто кого! І крила тобі я навіть поверну!

В словах у Бога лють безсила:

“Ну, що ж, продовжуймо війну!..”

Замовкли грому перекати, спахнули й згасли десь Сади...

І знову Демон став крилатий такий прекрасний, як завжди.

Марія

Я не люблю тебе. Повія тобі говорить це. Вона, ясної сповнена надії, злетіла з неба, як весна,

щоб волю Бога непреложну, хоч без охоти, та здійснить.

О, як же гидко, як тривожно було мені з тобою жить!

{До Авеля.)

Летімо, Авель! Кличуть висі, а ти, проклятий, стережись!

І в синь два янголи знялися, обійми їм одкрила вись...

Для них зірки, сади Едему, любові щастя, днів блакить?!!

А на землі лишився Демон, щоб Революцію творить.

7—11 жовтня 1948 р.,

Київ

У Нілі купалась дочка фараона — струнка, і смуглява, й гнучка...

Купалась, а сльози... А серце холоне...

Чи ж сина віддасть їй ріка?..

А Ніл позолотно тече без турботи...

А жура у серці — німа...

Багряні фламінго... Лелеки... Скорбота, що сина нема... І нема.

Купаються дзвінко веселі рабині...

І зойкнула раптом одна:

“Дитинка?!!” Несуть дитинча у корзині.

А в юнки у серці — весна.

“До мене! До мене!” — гукнула, й шалено забилося серце її...

“Це син од гебрея...” — майнуло у неї.

І дум полетіли рої...

Він раб був... Цеглини робив він із глини, злий бич за спиною свистів...

Мордастий наглядач... Наруга і кпини... Юнак же — як сонячний спів...

Мов янгол, що бачила у синагозі

таємно від батька вона

й в його закохалась... І раз по дорозі,

коли в колісниці ясна

летіла в зорю, мов у смертній знемозі,

гебреїв уздріла вона,

рабів фараона... Той... Янгол між ними,

але без меча (що за знак?..),

ішов крізь пилюки хвилястої дими.

Це він був... Її Ісаак.

А потім... 1 серце забилось, як птиця, що в небо злітає, де спів, і кличе між хмарами синя криниця у сяйві далеких мечів.

І все їй здавалось... Неначе то очі крізь хмари їй шлють промені...

Чиї? Невідомо... О зоряні ночі, обійми жагучі, міцні!..

Ті очі погасли у мертвому сні...

Кати юнака зарубали...

А в неї... “О Ра!.. Як же тяжко мені!”

І юнка зомліло упала.

Рабині несуть фараона дочку, а поруч — маля у корзині, таке чорнооке, в янтарнім вінку із лотосів... “Дайте дитині... ну, моні!..” — сказала рабиня одна, і всі потягнулись за нею к дитині...

Не одна промчала весна...

І сонце не раз золотеє криваво заходило й сходило знов... Мойсей вже юнак. До гебрейки любов спахнула й погасла... Гебреї

навчали наук таємничих його...

Навчали його єгиптяни...

І серце надвоє кололось... Вогонь пізнав він, повітря, тумани і зорі далекі, і Ніл золотий, і синього моря приплив і одбій, забувши для цього кохану, і погляд останній її ніби злий, і вірного друга Датана.

Покинув науку для юнки Датан, хоч знав, що вона полюбила навіки Мойсея... Кохання ж туман...

За носа нелюба водила

Есфір... На Мойсея дивилась не раз

і кликала серцем крізь очі

до себе в вечірній задумливий час,

туди, де під шатами ночі

про щось піраміди розмову ведуть,

де Сфінкс, напівлев, напівптиця...

З обличчям... Кого? Чарівниці?

Чи мудрого змія?! Не знаю. Та в муть жорстокої зради Мойсея Есфір не втягнулась... Не одна ж бо путь у неї, зрадливки, й в Мойсея.

І роки промчали... Пустеля... Піски...

Хоч вільні Ізраїлю діти...

Та діти у них, мов зів’ялі квітки, немає ні їсти, ні пити...

Забутий, покинутий Богом народ зламав золоті заповіти, їх Бог обдурив... І Ваала д’висот зняли вони злотно й теляті — з металу; як сонце, молитви все шлють в жорстоких пісках, мов прокляті.

Веде їх Датан. Він їх люті навчив, це він зацькував Моїсея...

Смагляві гебрейки сидять між шатрів, сплять мули, і сонце їх злеє нестерпно цілує і жалить вогнем; неначе незлічені бджоли — проміння бринить... Десь шакали кричать, гієни гризуться за трупи.

Блукає Мойсей за шатрами. Печать печалі наморщила губи...

Високий, ставний, він до Бога гука:

“Я знаю тебе, Адонає!

В Єгипті ти волю нам дав?! І в пісках

од голоду й спраги вмирає

народ, що облудно назвав ти “своїм”.

Ішов перед ним ти стовпом огняним і от — обдурив і покинув...