Володимир Сюсюра - Вибрані твори в двох томах. Том 2

Ти нас Ханааном міражно манив, ти нам обіцяв Батьківщину...

А де вона, кате?..”

І чує: “Синок!..”

І мати над сивим титаном схилилась крилато, мов сяйво зірок прорвалось крізь ночі тумани...

“Синок! Не сумуй! Лиш ніколи не вір тому, хто дурив нас одвічно.

Не Бог він, а кривда, не янгол, а звір, омана йому тільки звична.

Він хоче згубити гебрейський народ, він навіть сади Ханаана одкриє для смілих, та крил їх польот зупинить... І знову, мов рана,

Ізраїль, роздертий катами навпіл, тремтітиме в муці... Й мільйони могил залишить по грізній дорозі...

Веди з них обраних, не всіх, о мій син, з Датаном борись за їх душі!..”

І голос замовк... Але довго, як дзвін, тремтіла луна... І уже не один вигнанець до табору рушив.

Іде він... А сонце палить і палить, і дзьобає голову сиву, і плаче пісок, що від спеки, як мідь, десь мекають кози плаксиво, худенькі, як діти...

Та, враз, перед ним,

з очима, як грози, як бою той дим, титан появився крилатий...

Ставав він все менший і став, наче брат, і брат і не брат... Але зросту такого, як люди... “Ні кроку назад!

Тебе розтерзають дівчата і хлопці, й жінки, і старі й молоді...

Нема молока в материнній груді,

Датан їх веде... О, Датана

всі слухають! Люта Есфір всіх жінок

розбурхано кине на тебе!!!”

Але Моїсей не спиняє свій крок і йде крізь примару... “Ганеба!” — гукає позаду злий голос... Але Мойсей вже далеко... Звірятко мале з піску визирає, мов кличе: не вірить примарам... Іде Моїсей...

Зорі золотої на бровах іней...

Як сяє героя обличчя!..

Немов із проміння увесь він... Жінки, що хтіли його розтерзати, спинились... І тільки єдина Есфір, неначе та кішка завзята, хотіла вчепитись в волосся йому, — та, враз, захиталась і впала у тьму, обличчям в пісок, мов розп’ята...

Веселі верблюди в дорогу ідуть, в корзинах міжгорбних малята сміються до сонця... Пісків каламуть уже не страшна їм... Як свято, навколо все сяє... Десь бубни гудуть, — то молодь смуглява танцює, іде з караваном... Тимпани... їх путь лежить в Ханаан осіянна.

Датана обвів Моїсей, як мечем...

І з золота мертве телятко розбив об каміння! І, раптом, ключем забило з-під нього... “О татко! — скричала дитина. — Вода! Це вода!” “Осанна! — гукають. — Осанна!”

Стоїть Моїсей як весна молода...

А з неба все падає манна...

“Не вмер Моїсей!” їх веде Гедеон, що рід свій веде од Мойсея й Есфірі... Датана десь кості печуть вітри за горами й зорею, що встала під вітром, пахучим, дзвінким,

і, наче та фата-моргана, вдалі розгорнули барвистий килим жадані сади Ханаана.

Ідуть легіони... їх зброя горить од сяйва вечірньої пері, і пісня лунає і лине в блакить, неначе в розверстії двері, широкі й привітні... Осанна тому, хто вів нас мечами між димів, хто кинув мечами, як порох, у тьму криваві полки філістимів!

Від себе додам я. А як же це так, що син від Есфірі й Мойсея з’явився на світ?.. Що за диво? Дивак,

0 читачу! Серце ж не з гасла...

А ти пам’ятаєш слова, що як мак: “Спахнула любов і погасла”.

Вона ж не погасла в Есфірі. Це так.

До шлюбу, з любові, мов п’яна, вона “согрішила” з Мойсеєм... Юнак покинув її для науки навік...

Датан дитинчати почув перший крик, але то не син був Датана...

Буває й такеє. Мойсей же не знав...

А може?! Не знаю... І я так кохав,

1 я за дружину зрадливую взяв, її я і зараз кохаю.

Буває... Пішов я від неї навік.

До щастя закрито вже браму...

“Прощай, о Бальзакова дамо “Гобсека”! Встромила ти в серце м’ні штик, але я до болю ще змалку привик, хоч серце тремтить, ніби рана, та я од Мойсея, а ти, навісна, що снилась мені, як весна чарівна, — прокляте посліддя Датана!

21-23.XII.48

{Легенда)

І

Ішли віки, мінялися народи...

І от з’явився син у тесляра й Марії Діви. Зоре з небозводу, усіх віків омріяна зоря,

його прихід ти світу возвістила, й безумний Ірод — бранець злих оман — йому хотів святі відтяти крила і кинуть в тьми одвічний океан...

І знов... Єгипет... Знову... піраміди...

І Сфінкс, все той же... левів хижий рев, і жах пустелі, і пісок той рижий, кривавий місяць між гучних дерев...

Десь кров дітей земля сумна всотала... Рахілі плач... Але за кров дітей відплатить він синам сліпим Ваала огнем своїх незборених ідей...

II

Христос — юнак. Вершина Евересту.

І храм на ній. Він в храмі тім — чернець, наук проходить зоряні семестри в сімох мужів... Далеко десь отець

живе в долині. З ним — його Марія.

Все ждуть вони, коли настане час, — і крізь тугі й грімливі буревії, як промінь той, що в серці не погас, прилине Йсус, похожий, так похожий на отого, що в снах приходив їй і наяву, кому блаженства рожу вона дала... А він, стрункий такий,