Володимир Сюсюра - Вибрані твори в двох томах. Том 2

благоуханиям, ніжний і жагучий, їй шепотів: “О Єво, ти — моя!..”

Під плач шакалів мчали в небі тучі...

І він мінивсь — то красень, то змія...

Десь на горі — обвали й хуґа віє...

І там її синок, Іїсус...

Немов монгол... Борідка, довгий вус... “Яка я Єва?” — думає Марія.

0 золотий кохання серцетрус, коли душа од щастя пломеніє...

Його нема. І лиш Ісуса очі,

такі ж, як в його... А старий тесляр

все теше, теше... Думи — як пожар,

1 сни, все сни, безумні сни жіночі...

III

І от Христос науку закінчив.

Сім мудреців його благословили.

“Неси любов. Вона ж — відплати гнів, людського духу вічні верховини.

Іди і вчи, між рож і між тернів...

Любов і гнів — це почуття єдине.

Любов до світла — ненависть до тьми.

Але любов — не в кожнім людськім серці. Її нема там, де вітри зими у душах злих. І з ними в лютім герці

загинеш ти... Але твоя любов в віки сіять мечем відплати буде...

Іди, пророк! Пролий за світло кров, і кров твоя в народах світлом буде”.

Так говорили Йсусові вони, хто не боїться навіть безповітря, хто знає все, й вселюдської весни вітри все чують... “Сльози, юнче, витри і йди. Будь здрав”. І храму вже нема...

Христос іде долиною, і квіти йому осанну дзвонять... Синя тьма сповзає з гір... А він іде в промінні, вбирає все в блаженні очі сині, немов для його простору нема

й часу немає... Кобри — як вужі — повзуть круг його... Тигри на ягнят при нім подібні... Рідні, не чужі йому всі тони... Він увесь крилат...

Он лама йде. І срібні храму дзвони пливуть і кличуть... Зоряні хітони прослала ніч в диханні трав і рос, і лине тьма, ковтає сині гони...

І в тьмі нічній, мов сяйво, йде Христос...

IV

Марія вийшла із шатра і молиться на зорі...

А там — огнів безмежна гра в безмежному просторі...

Який екстаз її несе все д’горі, д’горі, д’горі?!

Вона забула все, усе...

А вколо — зорі, зорі...

Й вона вся — з зір... Її нема...

Летить... Не світло і не тьма її святеє тіло...

Вона летить, її нема...

А вколо — крила, крила...

І очі... Очі угорі...

Вона летить у очі,

немов у храм... Як дві зорі...

Все ближче щастя ночі...

1 знов — земля... Вона стоїть, маленька і худенька.

Очей над матір’ю — блакить...

І серце в неї дзенька:

“Синок?! Це ти? О мій синок!..”

“Це я, моя матусю!”

Стоїть Христос, мов весь з зірок, в світів шаленім русі...

Земля хитнулась... Це рука лягла їй на волосся, неначе промінь той, легка...

І наче шум колосся

помчав їй в жилах... “Мамо, я на жертву вже готовий...”

Стоїть Христос і весь сія...

Не сльози — краплі крові

на руки впали їй... Як дим, під сяйвом місячним, жахним стоїть Христос... Горить на нім в крові вінець терновий...

Ось він змінивсь... Він — на хресті... Які він терпить муки!..

Сіяють очі золоті — гвіздки пробили руки...

“О сине мій!.. — кричить вона. — Нащо ці крові плями?!”

І на траву, як в тьму без дна, упала у нестямі.

Ой, яка ти спеко, спеко золота!..

Ти лети далеко за жита, жита...

За шляхи безкраї і за моря грім, де шумить, сіяє Ієрусалим...

Коні, коні, коні... Роки горя й мли... Римських легіонів золоті орли...

Там садів алеї і раби німі...

Знову, знов євреї у ярмі.

У ярмі, в’язниці, гей та гей!

Звужує зірниці фарисей...

Моря мертві води, дум прибій...

Править там народом багатій.

Скинія... Синаю, де твій шлях? Запроданці краю в золоті й шовках.

Крамарі у храмі, правда у тюрмі... Дзвонить ланцюгами в тьмі...

То не сонце над землею після хмар, дощу і гроз — стережіться, фарисеї, йде із правдою Христос!

Він іде, немов з туману, й наче світиться здаля... Дітвора кричить: “Осанна!”, кида пальмове гілля...

Люди юрмляться, і віє вітер, ластівка немов...

І гукають всі: “Месія, це визвольник наш прийшов!”

Він іде, з ним — одинадцять друзів-учнів, що до них Юда ще не приєднався, щоб продать Того, хто зміг

так уплинути на душі, світлі душі злидарів, хто, як вітер голу грушу, розхитав багатіїв

словом огненним пророка; хто із храму крамарів вигнав, грізний, огнеокий, що бичем по них свистів...

І народ його вітає.

Гей, вітай, вітай, вітай! Притаїлись вовчі зграї...

Тільки римський поліцай

ходить, ходить рівним кроком між, немов ножів, очей...

За його мечем коротким заховався фарисей...

“Де ти, Анна? Де ти, Анна? Що ховаєшся, мовчиш? Обдурив нас Ханааном, дав у руки брату ніж,

щоб терзав такого ж брата, як і він, братам на жах!..

О, не всидиш ти, проклятий, та на римських на мечах!”

Так кричав народ, і громом брами ковані гули...