Володимир Сюсюра - Вибрані твори в двох томах. Том 2

Ах, ні! Він світло корегує, він цар над темним у мені.

Всіма чуттями він керує, щоб, наче молнії огні, вони не вирвались і дико не полетіли навмання...

Щоб і вночі, і в сяйві дня

шукать прекрасного, до крику... Щоб, ідучи крізь років рій, у боротьбі за існування, не буть рабом свого бажання.

Нехай і добір статевий...

Нехай живе з інстинктів муки встає... Пливи в валах на буй... Візьми його у волі руки (інстинкт), — це — щастя запорука, і ним, як тим конем, керуй.

Він хоче вправо, ти — наліво його залізно повертай...

Любов? Коли ти весь щасливий і нею сповнений украй...

Коли тобі не буде гидко, коли ослабне творчий спис, коли нічого мов не видко, коли ти вдячний їй до сліз...

Оце любов!.. А пристрасть дика, безумна, темна і сліпа!..

Вона буває схожа з риком лиш у статевого раба.

Маріє! Ні! Ні, ти не Єва, а я (не смійсь ти), як Адам (о Боже слав, о Магадева)...

Для мене ти маленька Єва, й тебе нікому не віддам!..

Хай світ летить хоч у безодню, і все, подібне до вогню, ударить з неба, і сьогодні, і безліч завтр (чи друзі згодні?) держатись буду я за ню зубами, серцем і ногами, хоч все летить хай к чорту в грім... Так. Лиш таким, таким природен мужчина, що боронить дім свого кохання в час негоди.

Цілком, але не зовсім згоден я з Джеком Лондоном у цім.

З печери крик несамовитий, харчання, булькання і крок (Адама крок), та не сердитий...

О другій ночі з лона-літа з’явився Демона синок, покліпав жовтими очима, що в них все той же давній гнів (лиш крил немає за плечима)... Розкрилив вії, повні диму, й за руку... Єву укусив...

Вона до перс його притисла.

Єва

0 сине мій, здоров же будь!

Воно ж, кошлатеє і злісне, вкусило Єву знов... за грудь...

Адам

Нічого це. Хлоп’я маленьке, не знає, що таке Едем.

Воно кошлате і худеньке.

Й за те, що так кусає неньку, його ми Каїном назвем.

Мабуть, не пити він, а їсти щось дуже хоче. їсти ж: “кай” в едемній мові. Він же чисто такий, мов я колись. Ну, дай йому цю мишу.

Й маленя

тільки зубами захрумтіло, коли брунатне мишеня дали йому... І сяйво дня в печеру глянуло несміло, мов сніп тонкий із струн-ниток, де маленя не залишило од мишки навіть кісточок.

1 Каїн ріс. Здирав він шкіри із пацюків... і їв мишей...

За ним із сяєвом очей (усмішка радісна і щира, як у дорослого... О, гей!) білявий Авель на руках трояндно в матері розцвівся, мов стяг... Цвіла трава в квітках, і чад од них духмяний лився... Іхтіозаври грізно мріли, вулкани рев свій зупинили...

А Єва в радості й сльозах сміялась...

Єва

Глянь, о мій Адаме, він не кусає грудь у мами, він не вищить, мов ласка та, й на тебе схожий...

Хмари — храми пливли багряні, золоті...

І Авель жадними губами припав до теплої груді і пив життя, і м’яв руками тугі округлості... Весна пливла, весна чи вічне літо... Ночами сурми десь гули, хтось полював, когось терзали... Й собаки вили круг огнів на місяць синій... Нені спів у небо ниткою тонкою на крилах туги мов летів...

А ніч пливла, як темний гнів...

В кущах погоні гук гримів, кістки хрустіли на зубах незнаних звірів... Тихий жах блукав примарою між трав...

І, наче янгол той в сльозах, в печеру місяць заглядав...

Сини зростали. Каїн — чорний, як ніч глуха, кошлатий, злий

і непокірний, був незборний у грі завжди. Стрункий такий був Авель. Карими очима дивився він на білий світ, неначе крила за плечима, щоб керувать увись політ, тремтіли в нього... Був він тихий, блукать і мріяти любив.

Покірний син і брат примірний, він жив, неначе і не жив...

І ніжним голосом, як ліра, він часто брату говорив.

Авель

Послухай, Каїне! Для чого ти так жорстокий із живим?

Я ж не вбиваю і нікого з живого в лісі я не їм, коли потреби в тім немає.

Для чого ж мучиш ти звірят, коли ти ситий аж до краю?..

Чого такий ти лютий, брат?

Каїн

Я не люблю живе й красиве. Дивись: мов корінь я з сплетінь кісток і нервів... Я обличчям на мавпу схожий. Всіх створінь гнучких, красивих не люблю я, як батька, матір і тебе!

Я за звір’ям тому й полюю, що їх лице моє рябе немов лякає.

Авель

Брате, брате!..

Ну як не соромно тобі

таке й подумать, — не сказати...

І Авель хилиться в журбі на листя папороті тихо...

А Каїн дивиться так дико на хмари дальні, голубі...

Й йому ввижається... З-за хмари неначе глянула вона, що він зустрів на полюванні, коли на землю тишина спускалась з неба золотого...

У неї — крила... Ніжні ноги вона колола об терни...

Чогось злякалась... і прожогом у тьму побігла, попливла...

Знялась розкрилено увись і зникла зіркою, пропала...