Т. Г. Шевченко
Здоров, мій друже сміхотун, Співець колгоспівських комун, Степів розкішних в сяйві ранку І тих стежок повз верб і нив,
Що ними й я колись ходив.
Такі ж у тебе сірі очі,
Як у Шевченка, друже мій,
І лоб упертий і крутий,
А в серці гнів до всіх клекоче,
Хто у житті — неначе гній,
Хто звик чужим трудом жиріти, — Й любов незмірена до тих,
Хто без труда не може жити Й живе од мозку й рук своїх.
До наших днів, до правди правд, Хто чесно йшов і хто не мав Зерна неправди за собою.
...Люби народ, служи йому, —
І слава прийде осіянна,
А все гниле піде у тьму.
Усі бездари, що обсіли Смачний літфондівський пиріг, Хто лиш в уяві має крила,
А сам блукає без доріг У хащах шкурництва й холуйства. Я знаю, любий друг, таких:
Уста їх повні алілуйства,
А в серці вітер, холод, сніг.
У них девіз: хапай уміло,
Своя сорочка ближче к тілу.
Візьми, наприклад, Городського — Вже двадцять років пише він,
Але таланту ніякого:
Бляшаний і порожній дзвін, Безглузді образи. До гроба В його душі один іней:
“Преодолей отпор сугроба, Ступени все преодолей...”
Да! Ти — сугроб! Такий ти зроду,
А ми — віків ясний дозор,
Здолаєм дружно всі ми “сходи”
І переборем твій “отпор”.
Твої ж думки — як мавпи танок, Одне безглуздя і туман:
“Шла демонстрация, шел ранок, Ломая по пути бурьян”.
Та ще й до того графоман.
А ходить в геніях! Облудно.
Жере з Літфонду скільки літ. Колись він звав мене прилюдно: “Літературний паразіт”.
Нещасна курка! Вам не знати Залитих зорями висот!
Чи паразит я, шашіль клята,
Давно сказав про це народ.
За ваші ж віршики — кімнати Високі й сонячні у вас.
Ви живете в них без печалі,
Жрете і слухаєте джаз.
А Гарцман? Гарцман у підвалі З двома дітьми і без штиблет,
Хоч він справжнісінький поет, Поет, як кажуть, то від Бога, — Куди там Феферу до нього!..
А Тардов? Той ганя футбол В своїм “дворці”, в п’яти кімнатах, їх троє там. О Феб, Еол!
“Футбол я буду там ганяти”, —
Так він сказав, коли на сміх Його насмілились спитати,
Що він робитиме в своїх П’яти розкішних кімнатах.
....................За ці слова,
За вчинки всі його жорстокі,
За те, що ходить важним кроком (Де гордий дуб, а де трава?),
Що ворогам на дудку грав, —
Йому б я ордена не дав.
Коли ж отримав нагороду,
Хай носить з честю. Вище спів, Навік присвячений народу,
Що в серці ще не стуманів...
Та горе — Тардов безнадійний,
Бо він з породи повзунів.
А Талалайка — балалайка,
Що на плечах у нього гайка Стирчить на місці голови!..
Його не раз стрічали ви З портфелем, повним договорів,
З вогнем халтурницьким у зорі...
У нього друзі, — що за жуть! — Червінців кури не клюють.
Я не один несу дозор,
Нас хори хорів... Ми без гільдій. Сумує марно Хаїм Гільдій,
І спекулянт, і фантазьор!
Завжди не в міру язикатий,
На слабих дужий. Мухомор!
Не треба партії брехати!
Якби ти правду всю сказав, — Не йшов би ти за валом лав,
Що звирували даль пред нами, Як морем Чорним, прапорами, Віків пронизуючи гать...
О краю-раю, раю-краю!
Тобі я, Хайме, от що раю:
Працюй і перестань брехать.
А Ле Іван! Іване Ле,
З тобою зле й без тебе зле,
Але душа до тебе лине,
Як у Комуни вічні дні, —
Немов пожар в очах мені Роман великий “Україна”.
Хай вороги вели на торг Твої думки, твої пориви, —
Ти все здолав, і ти щасливий (Тільки віддай Літфонду борг 1 1 60 000 крб., що позичав на дачу.
).
Щоб задавать одвикли тон Полянкер, Пріцкер і Смульсон.
Щоб дір не гризла скрізь, як мишка, Японоокая Малишка,
Не задавалось щоб уже Корнійчукове протеже...
Де — шовк, де — ворон, де — голубка, Вузенькі очі, хижі зубки,
Сирени спів, гадючки свист, —
Ходяча заздрість, кар’єрист!
...На горе всім синам Ваала Проб’єм до щастя ми вікно,
Щоб сонце й нам проміння слало,
Як шле усім його воно Над морем жита і метала.
...Ех, Анатолію Шияне,
Чудесний труженик пера,
Для тебе свято ще настане,
Як і для всіх, кому пора.
Дитина, жінка. Бідний мій!
Ще й рецидив від менінгіту!
Та ти, як вибух динаміту,
Не зрадиш нам в останній бій.
І хмари чорною габою... Встають палаци у вогні,
І Шпак на грізному коні Жене непотріб недобиту...
В Союзі в нас уже незмінно,
А вколо сонце, щастя сад... Куди ж це дивиться Тичина,
Орденоносний депутат? “Подайте бідним через кладку!” Але ж чоло таке ясне...
Йому усіх цих неполадків Не видно, мабуть, крізь пенсне. Для чого ви такий манерний І рафінований украй?
Читать дальше