Чому ваш ритм повзе химерно, Неначе по ріллі трамвай?..
Для чого це? Усі ж ми люди,
І мова в нас усіх одна.
Як ви, писать ніхто не буде,
Хіба Малишко! Навісна Вам простота, як світла хор,
Що в небі зоряному грає...
Хоч є у вас слова “прозор”,
Але прозорості немає.
Це добре — “Партія веде”:
В ній трубний глас і дзвін металу. Та щоб співать воскреслий день, “Перевисань” одних замало І абстрагованих пісень.
Де много дум — чуття убоге,
Тому й туманна форма там!
З народом треба злитись вам,
А не “звисать мостом” до нього.
Та ви сліпі й німі до всього,
До наших злиднів і образ,
Бо ви Павло, а не Тарас,
А серце — тук!.. А серце — тук!..
1 гнів у ньому, і зневага.
До Спілки ходить з видом мага Колгосп двоногий — Корнійчук. В словах його і дзвін, і грюк.
А в ділі лиш порожній звук, Жеманний тон аристократа.
Вино й жінки. Бокалів дзвін. Твоє життя — суцільне свято, Охотник до чужих дружин! Змінив весло ти на палати І став чужий нам. “Більшовик!” Йому нужди уже не знати.
До підхалімів він привик.
1 навіть любить їх. Нічого,
Що в нас в серцях клекоче гнів!.. Зате письменники у нього
Прийому ждуть по кілька днів. Він поправляється на сало,
Для нього ми раби бліді,
Він важко ходить повз підвали,
Де інші мучаться в нужді.
Йому й не соромно. В Натана Квартира є зате “на ять”.
Бо то шуряк його. Омана,
Що вам ще довго жирувать І корчити панів із себе,
Бо, бачте, звичка вже така!
Але одне над нами небо,
І звати небо те — ЦК.
Максим Тадейович! Мій брат! Людина, світла ти людина,
І слів, і діл аристократ!
Це не Бажан і не Тичина,
Це дійсно геній — скромний, простий,
Не залітає в високості І гостро бачить все навкруг.
Максим Тадейович — мій друг!
А “Пісня Сталіну!” Герої
Її на озері Хасан
Співали в битві, в дзвоні зброї.
Да, любий Рильський, ти — титан. Твої думки, чуття святеє Були на рідних Піренеях,
Де тимчасово переміг Фашистський звір. Там тьми барліг, Там дні, як бред, як чорна казка, Звучить нахабно “вас іст дас?” Колись воно звучало й в нас,
Але тепер звучить “будь ласка!”
А нуте, спробуйте, пани.
То знов погубите штани,
Шинелі, чоботи і каски,
Як в роки давньої війни,
Що ми прозвали — громадянська.
КАЇН
ПРОЛОГ
Лети, лети, о мій Пегас, неначе молнія єдина в жагучім сяйві!.. Не погас натхнення шал од атропіна, а став ще дужчий!.. Люміналь, ще й ти шумиш мені у жилах і в серце шлеш дзвінку печаль?!.
Мені б співать, зоріти в даль, самому стать в піснях, мов далі...
І к чорту всякі люміналі!
Я починаю. Ось — Едем, і між дерев: змія і Єва...
Пашить лице її вогнем, неначе сонце полудневе...
Вона ридає і куса змію в роздвоєнеє жало...
1 обплела її коса спокуси кола... Ти ж не знала, що Демон це, що ангел той, який повстав на владу Бога і впав, як зламаний герой, із зоресяйного чертога, й разом із ним — мір’яди тих, що йшли за ним у битву сміло, як рій метеликів сумних, — в безодню впали і зчорніли...
На землю вождь їх полетів,
той хмурий дух, безсмертний Демон..
В падінні крила він зложив,
щоб у сади святі Едему
упасти, наче метеор...
Ще не стеріг архангел Раю, і десь звучав надземний хор...
Скрізь тишина була німая, в любові й мирі все жило.
Ходили тигри, горді й рижі, й між ними — вівці, й звірі хижі їх не чіпали... Все цвіло...
Співало все в зеленім святі... Літали ящури крилаті...
Так ніжно й дивно все було.
Це був Едем. (О мій Едеме! Можливо, й мій звучав там спів?! Ким був тоді я?..) Й раптом Демон побачив Єву між кущів...
Вона, як ночі сни, косою собі зв’язала стегна... Ах!..
Краси розкішної такої не бачив в горніх він краях...
Там тільки Бог у сяйві вишнім та співи янголів святих...
Її ж вуста, мов п’яні вишні, манили вгризтися у них...
І на землі, і над землею пливло мовчання в далі гать...
1 Демон обернувсь змією, щоб діву Раю не злякать.
А Бог все бачив... Та нічого з небес не вдарило в траву, де повз удав, що дня чертоги не вздрить ні в снах, ні наяву, повстанець вічний, що Марію й Тамару, як і Єву, в сни солодкі втягне... Де ви, де ви, далекі дні життя весни, і світла, й правди?.. Вже ніколи його простить не схоче Бог.
І обплелись гадюки кола круг тіла дивного... Тривог, його тривог затихли бурі, він потонув в очей лазурі, — і щастя їм одкривсь чертог...
Як довго, довго йшли хвилини, що, як віки, для них були... їх не ляка
спів не будив їх солов’їний, — вони друг в друга увійшли...
Читать дальше