Володимир Сюсюра - Вибрані твори в двох томах. Том 2

Й він скинув образ мудрий змія в пориві дикої жаги...

Демон

0 Єво, Єво!.. Я й не мріяв, що ти така!.. — І береги життя розсунулись без краю...

Є в а

Ще, любий, ще!.. Я так кохаю... Твоїх очей в душі — печать... Хіба тебе, о мій розмаю, з Адамом можна порівнять?! Той волохатий, вузьколобий,

1 замість носа — дірки дві... Люблю тебе, а він — худоба, не виклика в моїй крові такої щасної нестями...

Але на квітах сонця плями погасли... Й кроки у траві важкі загупали, й сопіння глухе почулось... То Адам із лісу вийшов... О тремтіння жагучих тіл на лоні трав!..

Що в світлі може розірвати сплетіння рук?.. І хто так груб, щоб шалом ревнощів розтяти красу вкипілих губ до губ...

А Рай шумів уже і злився... Зчинили мавпи дикий гам...

Як зачарований спинився перед коханцями Адам...

Сопів і думав думу хмуру, забутий нею, чи ж навік?..

Затис у серці чорну журу цей, Богом даний чоловік бездушній Єві... Все забули

вони в солодкому півсні...

Адам пішов... Вони ж не чули, як змовкли кроки... Й голосні притихли мавпи... Тиш безкрая вже напливала іздаля...

І гамір гаснув... Тільки Раю шуміло довго ще гілля...

А Єва й Демон — мов прибої незнаних слухали морів...

Вже вечір синьою рукою на небі зорі засвітив...

І вартовий, блідий і тихий, зійшов, зайшов за свій поріг...

Але жаги їх запал дикий ніяк утихнути не міг...

Усе сплітались губи й руки, хоч колючки троянд пекли їм щоки й стегна... Щастя муки вони напитись не могли...

Уже погасли дальні зорі...

Вони ж п’яніли без вина...

Й почервоніть прийшлось Аврорі, коли з небесного вікна вона побачила й відчула тих, що на світі все забули (вона, іще не знявши крил, крізь громовиць далекі гули), сплетіння радісне двох тіл...

А грім все ближчав... І тривога спинила серць жагучий спів... Скінчивсь їх сон... І голос Бога із моря молній загримів.

Бог

(до Єви)

За те, що зрадила Адама, тобі душі я вже не дам.

Чужі для тебе Раю брами.

За ними буде лиш Адам.

Він буде янголом навіки,

він з смертного безсмертним став!..

Не встигла Єва знять повіки, а Рай... навік уже пропав...

Єва

0 Боже мій!.. Як мокро й сиро!..

Я ж гола... Демона нема.

А я ж любила ніжно й щиро!..

Коли ж скінчиться ця тюрма?..

Бог

Іди, все просто... Йди до моря, там тепло буде. Всі путі в квітках і сонці. Раю ж зорі ти вже не стрінеш на путі.

Ти вже запліднена Проклятим...

У безповітря ринув він...

1 здійме руку брат на брата, уб’є молодшого твій син!..

Єва

Верни його!.. Бо зла тривога мене ятрить, і кров буя...

Бог

Його прогнав я. Що до того!

Єва

О, як горю, як мерзну я!

Та не від холоду — з розлуки...

О, поклади на мене руку, що благовісно з хмар сія!..

І неземні почулись звуки, мов світ увесь як пісня став...

І Бог... поклав на Єву руку, на серце й на чоло поклав...

1 мов прокинулася Єва...

Все далі — синь Едему брам, все тихне спів...

Чужі дерева...

А перед нею: “Єво, Єво!”

Стоїть усміхнений Адам, мов із проміння.

Адам

Бог великий

тебе простив і душу дав.

Я не кошлатий і не дикий... Поглянь!..

Розтерзаний удав лежить край ніг струнких Адама, в крові... А він! Яка краса!

Стоїть з простертими руками...

1 їм одкрились небеса...

Сплелись жагуче їхні руки, втонуло все в солодкій млі...

Вона такого щастя-муки іще не знала на землі!..

Неначе молнія протяла їм душі, очі і серця, і довго так вона сіяла, і сяйву не було кінця...

Адам

Ну, от і все. Скажи, — щаслива?.. Єва

Нащо питаєш ти мене?!

Ти ж бачиш?! Сліз бурхлива злива немов затьмарила ясне твоє обличчя... Я ж кохаю!..

Я знов тремчу... О, губи дай.

Ти мій навік. І що в тім Раю, коли зі мною ти — мій Рай.

ПІСНЯ ПЕРША

І от прийшли Адам і Єва до моря грізного, як гнів...

Земля гула од рику й реву, і ліс так пристрасно шумів...

Так гаряче було... На вії їм попіл сипався, як сніг...

І бронтозаври довгі шиї тягли з покорою до них...

Були голівки в них маленькі... Десь близько мамонти паслись... Хтось тятивою туго дзенькав, мисливський ріг гримів увись... Ось і печера, ніби хата...

Там темно так... Спахнула кров... І Єва пала, мов розп’ята, у трави, звихрена немов...

А з віт веселі мавпенята дивилися на їх любов і в них учились... Цю “науку” вони вже знали і без них...

Це ж, як інфекція!.. О муко поривів крові огняних!

Ти скрізь однакова... Комашки, і жаби, й жабичі, усе, хто це ярмо, солодке й тяжке, з життя в життя в собі несе...

О тихі зорі, ясні води!..

Краса запліднення, мов грім... Живеш у тілі ти й моїм... Інстинкт продовження це роду... й тут навіть мозок ні при чім.