Люба Клименко - Вибрані хіти

Врешті-решт треба було щось робити. Або їхати до чортової матері, або… Я вибрала друге.

Ідея прийшла до мене в голову доволі несподівано. Недалеко біля нас жив такий собі пан Дзюрка, мужчинка одинокий, скромний, маленький і тихий. Час від часу, коли його пенсія закінчувалася, він приходив до сусідів і казав: «Я викосив траву у вас у саду. Дайте сто грам!» Одного разу він з'явився з такою пропозицією до нас, але свекрушище йому відрізало: «Викосив? А Вас про це хто-небудь просив?» Пан Дзюрка, ніскільки не образившись і не здивувавшись, пішов собі геть.

А я його догнала і запропонувала: «Степане Івановичу, хочете сто грам?»

«Хочу!», — знову, ніскільки не здивувавшись, відповів той.

«Є справа!»

А справа полягала втому, що він повинен був з'явитися увечері до мого свекрушища і провести двогодинну світську бесіду на патріотичну тему.

І знаєте? Подіяло! Перший раз за два місяці я розслабилася по повній програмі, читаючи детективчику ліжку!

Мені сподобалося. Степану Івановичу також.

Тож ми продовжили нашу угоду.

Розалія Романівна запідозрила щось неладне. «І що це Дзюрка занадився? Тут щось не те!» — бурчала вона собі під ніс на кухні. Але потім якось затихла і, я б сказала, навіть підбадьорилась. Через тиждень подала панові Дзюрці чай з печивом на літній кухні, через два — почала готувати йому вечерю, через три — дозволила мені користуватися краном і пральною машиною, а головне — ПЕРЕСТАЛА співати повстанських пісень!!!

Я блаженствувала.

Щовечора, після добротно виконаної роботи пан Дзюрка одержував від мене в двохсотграмовій баночці з-під дитячого харчування горілку. Тару назад він повертав акуратно. Так що у нас не було одне до одного претензій.

Так тривало місяців з півтора, і тут раптом моє свекрушище засумувало, затужило. Ми вже на той час налагодили дипломатичні відносини.

— Що таке, Розаліє Романівно? — питала я, а в самої серце мало з грудей не вискакувало: не дай Бог, план провалиться!

Свекрушище подивилося на мене допитливим поглядом, неначе питало себе: чи можна невістці довірити свою таємницю? Через секунду воно прийняло тверде рішення: ризикувати не варто!

— Нічого! — махнула вона рукою. — Піду розслаблюся: давно не співала!

Я цілу ніч не спала. Боялася, що вві сні до мене знову з'явиться Фріц або Іванов. На ранок визріла ідея. У нашій з паном Дзюркою угоді я замінила два пункти. Замість 100 грам, він одержував 150, за це він повинен був виявляти Розалії Романівні знаки уваги, дарувати квіти, подарунки, листівки (за мій рахунок), а, якщо пощастить, тримати співбесідницю за руку, погладжувати її (тобто руку, а якщо пощастить, і коліно), укутувати плечі свекрушища шаллю, поправляти їй зачіску і таке подібне. Вислухавши мене уважно, пан Дзюрка спокійно заявив, що за сто п'ятдесят грам він такого робити не збирається. «Давай двісті!» Я погодилася, причому «з руками і ногами».

І правильно зробила. Тому що моє свекрушище повеселішало, почало мене годувати, два рази погуляло з візочком по місту, давши мені виспатися, і навіть проговорилася, назвавши мене: «Доню!»

Дещо змінилося і у зовнішньому вигляді Розалії Романівни. Зокрема мене заінтригувало, що вона до приходу пана Дзюрки вдягає свій старий трикотажний костюм зі старомодною міні-спідницею. Мене розпирало від цікавості. Я ж усе-таки не залізна! Мій чоловік уже півроку був у Португалії, а в мене під носом розгортався такий сюжет!

Але, на мій жаль, я ніяк не могла застати парочку на гарячому. Двері в кімнату вони не закривали, мирно бесідували, дивилися по телевізору новини. Все було дуже цнотливо.

Але при чому тоді міні-спідниця?

Відповідь на питання прийшла у найнесподіваніший спосіб, коли я в черговий раз не змогла відчинити двері в літню кухню, тому що там, за версією Розалії Романівни, заїдав замок. Я подумала: чому ці двері заклинюють лише тоді, коли там перебуває моя безцінна свекруха і пан Дзюрка?

Мені захотілося підглянути, що там у них відбувається. В літній кухні було маленьке віконце, але розташоване воно було дуже високо, і зазирнути туди іззовні було неможливо. Крім того, якраз під вікном була яма зі сходами в пивницю.

Щоправда, вздовж стіни проходив вузенький карнизик. Ось на нього я і спробувала залізти.

Я пробралася навшпиньки по вузенькому карнизику до віконця, тримаючись за ліани дикого винограду, що обплутав будиночок. І що ж я там побачила? Розалія Романівна якраз відкрила духовку і нахилилася… як би це пом'якше висловитися? Нахилилася дуже відверто і апетитно. «Ага! — позлорадствувала я. — Ось для чого вам, мамо, міні-спідниця!». Тим часом пан Дзюрка часу не гаяв, він схопив з гвіздочка вінчик для збивання крему і, просунувши його під спідницю мого свекрушища, став лоскотати його в найцікавішому місці. Звичайно ж, вона підскочила і заходилася лупасити його по пиці шматою. Ніби вона обурювалася. Але морда була довольна!!!