Люба Клименко - Вибрані хіти

Здається, ми перейшли до його негативних рис. І практично ми вже перебуваємо з вами в кульмінації сюжету. Ви чули, як павич (маю на увазі птаха) кричить? Найкумедніше, що йому-то, бідненькому, здається, що він співає. Ви хочете запитати, до чого це я? Та ж до того самого, до інтимного. Запам'ятайте: який птах-павич у співах, такий самий мужчина-павич у ліжку. Обидва думають, що дають райську насолоду! Не смійте переконувати його в протилежному! Вам же дешевше обійдеться!

Маю вам сказати, що нічого смертельного у цьому немає. Ну, не тямить він у сексі. Ну то й що з того? Подружній обов'язок він і без того виконає, і павенят наплодить. Тобто він цілком годиться для сімейного життя: це не мужчина-коханець, він не створений для любовного зв'язку на стороні, для таємних пристрастей і всіляких там садо-мазо і а ля труа. Він досить вправний у залицяннях, тому якщо хочете вполювати жонатого мужчину-павича для службового роману, зупиніться на вечері в ресторані, щоб не зіпсувати собі свята.

І останнє. Павич — птах не літаючий. Відповідно, мужчина-павич не здатен на подвиг заради жінки…

А хто ж здатен?

Послухайте-но спочатку повчальну історію із життя моєї колишньої свекрухи (або ніжно — свекрівоньки-попийкрівоньки, або ще ніжніше — мого обожнюваного свекрушища) Розалії Романівни Бардзолєпої.

Був у моєму житті період під кодовою назвою «Як гартувалася сталь», коли мені довелося прожити зі своєю свекрухою під одним дахом цілий рік.

Розалія Романівна тихо вдовувала, живучи в затишній самотності в маленькому будиночку, з маленьким садочком, у маленькому галицькому містечку. Їй так добре було одній! Вона належала до тієї рідкісної породи жінок, яким рекомендовано жити в ізоляції від власного сімейства. Вона була на пенсії, але вела активну громадсько-патріотичну роботу у своєму містечку, пополудні ходила на хор «Юнь», а вечорами, коли вже взагалі не було чим зайнятися, розучувала хорові партії повстанських пісень.

Вона була щаслива.

Але тут, як сніг на голову, упала я з новонародженим синочком. Мій чоловік поїхав на заробітки в Португалію, а мене з дитиною відправив «на свіже повітря до мами».

Я розумію, він хотів мені і нашій дитині добра, але…

…кожен білий день починався з того, що рівно за дві хвилини до шостої ранку «мама» заходила до мене в кімнату і вмикала на повну катушку радіо. Я повинна була вставати по стійці «Смирно!» і слухати гімн України. О дванадцятій ночі ритуал повторювався.

Витримати це було тяжко. Але, чесно зізнаюся, дещо дратувало мене більше. Наприклад, якщо плакав мій синок, вона обурено питала: «Чому у тебе постійно плаче дитя? З ним щось не так! Треба показати психіатрові!» При цьому вона зітхала на повні груди: «Гени!», маючи на увазі, звичайно ж, не свої. Коли малюк мовчав, Розалія Романівна цікавилася: «Чому твоя дитина постійно спить? З нею щось не так!» І при цьому жовчно додавала: «Генетика — уперта річ!», багатозначно підкочуючи очі під лоба. Будучи присутньою при сповиванні, вона заявляла: «Здається, у дитини одна нога довша від другої! Треба показати лікареві! Ану, пройдися по кімнаті, дай-но я подивлюся на тебе!» Або вона уважно вдивлялася в очі дитяті: «У нього яскраво виражена косоокість (варіант: „мутний погляд“)! Що ж! Цього і варто було чекати! Яблучко від яблуньки!..».

Спочатку я терпіла, потім почала огризатися, врешті-решт ми посварилися і перестали розмовляти. Я зітхнула з полегшенням — нарешті не треба було вислуховувати коментарі з кожного приводу. Але я прорахувалася: свекрушища так просто не здаються! Розалія Романівна оголосила мені холодну війну.

Мені заборонено було а) користуватися туалетом у домі, «щоб, не дай Бог, не забився унітаз» (я повинна була бігати до хатки на курячих ніжках в сад); б) користуватися краном на кухні, «щоб не зіпсувати» його (колодязь був, слава Богу, в дворі); в) я вже не кажу про пральну машину.

Але це все квіточки порівняно з тим, що вона виробляла вночі! Вночі, коли мені так хотілося спати, вона… розучувала свої хорові партії!

Дуже скоро я відчула, що починаю потихеньку божеволіти. Щоночі до мене в кімнату приходив істинний арієць Фріц або москаль Іванов і, наставивши на мене дуло пістолета, каркав: «Хендехох!» (або, відповідно, «Рукі вверх!»). Я зіскакувала з ліжка і… прокидалася. А за тонкою стінкою в сусідній кімнаті співала на повний голос повстанські пісні Розалія Романівна.