Люба Клименко - Вибрані хіти

«Так тобі і треба! — раділа я. — Нізащо не буде так, як колись! Більше я тебе не опікатиму! Дзуськи!»

Проте одного разу він прийшов на роботу хворий на грип і, віддано подивившись мені в очі, промовив безпорадно: «Мені так погано!».

Моє серце здригнулося, і мені так захотілося його пожаліти, приголубити…

І… я це зробила!

Ну, що було далі, ви і самі зрозуміли: я також захворіла на грип.

Ми разом боролися з хворобою, з паперами, з небажаними дзвінками, надокучливими клієнтами і це нас зблизило. Зближення наше було дуже романтичним: на складі фармацевтичних препаратів, у кімнатці для зберігання антибіотиків. Там було сухо і стерильно, щоправда, дещо твердувато.

Тому ми вирішили змінити дислокацію романтичних зустрічей, а для цього відправити «моїх» на курорт і провести медовий місяць.

Путівки і квитки ми купили, «своїх» у дорогу я успішно спровадила, і в той же день, навіть не дочекавшись, поки вистигне подружнє ложе, запросила шефа до себе додому.

Він прийшов натхненний і з палаючими очима.

Все починалося, як у доброму любовному фільмі. Ми випили, повечеряли при свічках, пішли танцювати… В танці ми, звичайно, злилися в поцілунку, передчували, що наша ніч буде палкою і незабутньою.

І вона такою б і була, я переконана, якби…

… Якби не пролунав різкий дзвінок у двері.

«Хто б це міг бути?» — стривожено подумала я.

Я відкрила двері, а там, на порозі, стояло моє обожнюване свекрушище Розалія Романівна Бардзолєпа.

— Мамо? — здивувалася я.

— Так, це я, доцю, — промовила вона, буравлячи поглядом обстановку в кімнаті. — Я подумала, що тобі буде сумно без чоловіка і дітей, тому я вирішила приїхати до тебе в гості!!!

Я була «несамовито щаслива».

Мій шеф, будучи кмітливим зайчиком, відразу ж зорієнтувався:

— О, нарешті й гості почали надходити! А я думав, що буду сам на корпоративній вечірці!

Треба було діяти негайно, щоб урятувати мою честь. Це виявилося нескладно. Зорганізувати наших співробітників на п'янку було зовсім не тяжко: лише один дзвоник по мобільнику, і за двадцять хвилин, вся хата була повна.

Моя честь перед свекрухою була врятована!!!!

Але любов…

Поки я метушилася на кухні, готуючи «з гівна кулю» для двадцяти чоловік, я втратила пильність, а Розалія Романівна, нюхом відчувши смак молоденької зайчатинки, захопила ініціативу у власні руки.

Коли я випадково глянула у кімнату, то зрозуміла, що зайчик-побігайчик перебуває у надійних руках, я б сказала, аж надто надійних. Він дивився на Розалію Романівну з роззявленим ротом і закоханими очима.

Зрозумівши, що моя гра програна, я на тремтячих ногах наблизилася до них, і почула свекрушине:

«…коли Любочка виходила заміж за мого сина, я її спитала: доню, чи ти знаєш, що є найпершим у ролі дружини…»

Зайчик-побігайчик обернувся до мене і пронизав мене скляним поглядом. А на лобі у нього червоніло сердечко, в якому було написано золотими буквами: «Розалія Романівна Бардзолєпа».

Після цієї печальної історії, що трапилася зі мною і таким ненадійним зайчиком-побігайчиком, вам, дорогі жінки, хотілося б знати: «А чи бувають взагалі надійні чоловіки?».

Так, бувають. І, власне, наступний розділ і розрахований на жінок, які шукають вірного, надійного друга по життю, який готовий безкінечно терпіти всі ваші капризи, сльози, депресії, мігрені, «затримки», місячні, ваше марнотратство, дрібну брехню і все таке інше, що притаманне нормальній жінці.

Мужчина-кінь, на відміну від багатьох інших маскулінних типів, — явище двовимірне. Це означає, що протягом життя з ним відбувається кардинальна метаморфоза, яка ділить його життєвий шлях на дві, цілковито несхожі і, здавалося б, абсолютно несумісні половинки.

Почнемо з половинки другої. Тієї самої, коли «старий кінь ріллі не псує…»

Він не мачо, навіть якщо й удає з себе такого. Він не Дон Жуан, навіть якщо його так і називають. Він не гравець, навіть якщо він грає в карти чи рулетку. Він не артист, навіть якщо і працює в театрі. Він не художник, навіть якщо і малює.

Він просто трудяга, який не боїться чорної роботи, який виконує нудну роботу, яку всі ненавидять. Він також її ненавидить, як кінь ненавидить свого плуга, але він тягне його. Чому? Тому що він кінь.

Співробітники, з одного боку, жаліють його за це, однак, з іншого, продовжують скидати йому марудну і невдячну роботу і поганяти ним. Бо він безвідмовний, він терплячий.

Удома на чоловікові-коні їздить уся сім'я — жінка, діти, тесть і теща, кіт і пес. І це створює дещо оманливе враження, що він — людина безвольна. Насправді все навпаки. Він настільки сильний духом, що дивиться крізь пальці на всі людські слабкості, і, щоб допомогти супутникам по життю хоч якось у їхній життєвій безпорадності, тягне їх на собі і не реагує на бабські верески.