Люба Клименко - Вибрані хіти

Я перелякано зиркнула на шефа.

Він дивився на мене дивним поглядом.

Більше мені запитань не ставили, лише сказали: «Вам повідомлять результати інтерв'ю протягом тижня».

Виходячи з кімнати і окинувши поглядом дівуль під дверима, я зрозуміла, що зробила фатальну помилку. Замість того, щоб сказати щось пафосне, наприклад: «найперше в роботі помічника-референта Президента компанії — тримати ідеальний порядок у паперах», або хоча б: «ввічливо посилати подалі набридливих клієнтів чи „колядників“, що „колядують“ гроші на „культурні проекти“», — замість цього я ляпнула якусь фігню, яку мені намагалася, як лапшу на вуха, навісити свекруха напередодні мого весілля.

Як я й передбачала, протягом тижня мені нічого не повідомили. І я зробила те, що повинна була зробити нормальна людина, не одержавши роботи, де зарплата дорівнювала річному заробітку мера міста: я напилася.

І от, коли я вже була в малопритомному стані, подзвонив телефон. Я механічно взяла трубку.

— Пані Люба? — спитав чемний голос.

— Так, це я, — ледь обертаючи язиком, промовила я.

— Вас прийнято на роботу в компанію «Фарма-інвест».

— Не може бути! — простогнала я.

Словом, на роботі я чесно виконувала все, що обіцяла. Чудово готувала чай для усіх оказій, час від часу кладучи на блюдце домашнє печиво, яке довгими суботніми вечорами випікала задля задобрювання свого і без того доброго начальства.

Паралельно я, звичайно, робила і всю іншу роботу — тримала в порядку папери, посилала «колядників» на фіг так, що вони цього не помічали, і навпаки — тримала на дроті потрібних клієнтів, поки мій шеф повертався з туалету.

Пізніше, коли наші стосунки почали бурхливо розвиватися, з'ясувалося, що він «запав» на мене з першої зустрічі, однак я ні про що не здогадувалася. Він платив мені такі шалені гроші, що був для мене як святий, ну, нехай не як святий, але, принаймні, як ангел-охоронець.

І навіть коли на моєму столику несподівано з'явилися квіти, я це сприйняла не як залицяння шефа, а як його делікатний натяк на те, що квіти я повинна купувати сама. Що я й почала робити.

Іншим «натяком», який я не зрозуміла, був подарунок на восьме березня — французькі парфуми.

«Господи!», — подумала я, це він, мабуть, натякає мені на те, що від мене пахне, а точніше «несе» смаженими млинцями, які я поспіхом уранці смажила вдома.

І я перестала смажити млинці перед роботою.

Однак, якось засидівшись на роботі допізна, складаючи якийсь маразматичний документ разом із шефом, я раптом відчула, що він під столом притулився своїм коліном до мого.

Я перестала клацати на комп'ютері й замислилася.

Замисленою я прийшла й додому. Коли я лягла спати, то зрозуміла, що спогад про той доторк був дуже приємним. Однак я ще не повірила у власне щастя. Ангел-охоронець не може закохатися у свою підопічну, принаймні плотською любов'ю, тож я себе добре висварила: «От свиня невдячна! Ангел-охоронець узяв мене на роботу, а мені всяка дурня у голову лізе!».

Наступного дня він попросив мене знову лишитися після роботи, і це мене не на жарт стривожило.

У цей вечір він поцілував мені руку. Не просто поцілував, а поцілував з почуттям, поцілував кожен пальчик.

Я була збентежена: не знала, що й думати.

Взагалі-то мої сексуальні потреби після народження другої дитини якось пригасли, однак після тих пальчичних поцілунків я поступово почала бубнявіти, як бутон, щоб розквітнути в шаленому коханні.

Я вирішила віддатися йому.

Однак моє рішення аж ніяк не вплинуло на швидкість розгортання наших стосунків. Власне, шеф розпалив у мені багаття, а сам — руки, тобто лапки, умив!

З часом мені стало зрозумілим дещо в його психології. По-перше, виявилося, що його маму також звали Люба. І що стару секретарку звали Люба. Виявилося, що його мама також заварювала чай із сухого листя чорниці. А ще його мама, як і я, мугикала собі під ніс мелодії із оперети «Сільва».

Тобто логіка його була ясна.

І я спробувала підіграти йому: стала дуже уважною ніжною «мамочкою», хоча він був від мене старший на десять років.

Однак я із здивуванням помітила: чим більше я його опікаю, тим далі від мене він віддаляється.

«Що за чортівня! — думала я. — Сам мене заманив, а тепер — у кущі, як той заєць!» (Я ж не знала тоді, що він і є зайчиком-побігайчиком, якого дуже легко налякати!).

Нарешті мені це набридло і я плюнула на все! Врешті-решт — у мене вже є чоловік; на дідька мені ще один!

З таким відчуттям я «відпустила» його і тут із злорадством побачила, що він страждає!!!