Тарас Шевченко - Твори в п'яти томах. Том 1

Поховано поета спочатку в Петербурзі на Смоленському кладовищі, а навесні, згідно із заповітом, прах його перевезено на Україну і 10 (22) травня поховано на Чернечій (нині Шевченковій) горі поблизу Канева. Могила Шевченка відтоді стала священним місцем для всіх народів.

Роль Шевченка в історії людства в образній формі визначив один із великих його спадкоємців Іван Франко:

«Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа.

Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам та книжним ученим.

...Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все 4наново збуджуватимуть його твори».

Євген Кирилюк

ПРИЧИННА 1

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою,

Біля того гаю,

Що чорніє над водою,

Щось біле блукає.

Може, вийшла русалонька Матері шукати,

А може, жде козаченька, Щоб залоскотати.

Не русалонька блукає:

То дівчина ходить,

Й сама не зна (бо причинна), Що такеє робить.

Так ворожка поробила,

Щоб менше скучала,

Щоб, бач, ходя опівночі, Спала й виглядала Козаченька молодого,

Що торік покинув.

Обіщався вернутися,

Та, мабуть, і згинув!

Не китайкою покрились Козацькії очі,

Не вимили біле личко Слізоньки дівочі:

Орел вийняв карі очі На чужому полі,

Біле тіло вовки з’їли,—

Така його доля.

Дарма щоніч дівчинонька Його виглядає.

Не вернеться чорнобривий Та й не привітає,

Не розплете довгу косу,

Хустку не зав’яже,

Не на ліжко — в домовину Сиротою ляже!

Така її доля... О боже мій милий!

За що ж ти караєш її, молоду?

За те, що так щиро вона полюбила Козацькії очі?.. Прости сироту!

Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки: Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю,— вона молоденька;

Бо люде чужії її засміють.

Чи винна ж голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає, дума — заблудив.

Щаслива голубка: високо літає,

Полипе до бога — милого питать.

Кого ж сиротина, кого запитає,

І хто їй розкаже, і хто теє знає,

Де милий кочує: чи в темному гаю,

Чи в бистрім Дунаю коня напова,

Чи, може, з другою, другую кохає,

Її, чорнобриву, уже забува?

Якби-то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла;

Живого б любила, другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла.

Не так серце любить, щоб з ким поділиться, Не так воно хоче, як бог нам дає:

Воно жить не хоче, не хоче журиться. «Журись»,— каже думка, жалю завдає.

О боже мій милий! така твоя воля,

Таке її щастя, такй її доля!

Вона все ходить, з уст ні пари.

Широкий Дніпр не гомонить:

Розбивши вітер чорні хмари,

Ліг біля моря одпочить,

А з неба місяць так і сяє;

І над водою, і над гаєм,

Кругом, як в усі, все мовчить.

Аж гульк — з Дніпра повиринали Малії діти, сміючись.

«Ходімо гріться! — закричали.—• Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь; З осоки коси, бо дівчата).

«Чи всі ви тута? — кличе мати.— Ходім шукати вечерять. Пограємось, погуляймо Та пісеньку заспіваймо:

Ух! ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила, Нехрещену положила. Місяченьку!

Наш голубоньку!

Ходи до нас вечеряти:

У нас козак в очереті,

В очереті, в осоці,

Срібний перстень на руці; Молоденький, чорнобровий; Знайшли вчора у діброві.