Тарас Шевченко - Твори в п'яти томах. Том 1

Так до останніх днів короткого поетового життя царизм переслідував його, а він усе лишався незламним революційним демократом. 20.. VI 1857 р. у своєму «Щоденнику» поет записав: «Мне кажется, что я точно тот же, что был десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась».

Не зникла і жадоба творчості. Звістка про звільнення вдихнула в нього нові сили, і з-під його пера виходить нова редакція поеми «Москалева криниця» (закінчено 16 травня 1857 р. ). При всій своїй скромності і вимогливості, поет лишився задоволений другою редакцією поеми. В «Щоденнику» він записав: «Стихи оказались почти одной доброты с прежними моими стихами. Немного упруже и отрывистее. Но это ничего, даст бог, вырвуся на свободу, и они у меня потекут плавнее, свободнее, и проще, и веселее».

Тому абсолютно не мав рації П. Куліш, який писав, ніби із заслання повернувся тільки «недогарок Шевченкового таланту». НіІ У кволому, виснаженому тілі збереглась давня поетична сила, й вона виявилась незабаром у нових його творах, зокрема в поемі «Неофіти» (1857). Розповідаючи нібито про життя неофітів, перших християн, Шевченко писав іут про сучасну собі дійсність, революційну боротьбу. Це була своєрідна езопівська мова, зашифрування революційно-демократичних ідей.

П. Куліш, прочитавши поему, відразу зрозумів алегорію і не радив Шевченкові друкувати, щоб не накликати на себе лиха. Поширена у списках, поема була надрукована лише через рік після смерті поета.

Поет увесь час був на гребені революційної хвилі. Ще в дорозі із заслання до нього доходили чутки, що кріпосники готують селянську реформу. Та ні на одну мить не допускав він думки, що може бути якась воля з ласки царської. Тільки революційним знесенням кріпосництва й царату народ міг стати вільним. Так з’явилися пристрасні рядки:

Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить.

Романтичні мрії про іЦаслибе життя визйолейого селянста з влас» тивою для себе теплотою і щирістю Кобзар оспівав у поезії «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), присвяченій Марку Вовчку. Авторці «Народних оповідань» присвячено й поезію «Марку Вовчку», в якій близьку собі ідейно письменницю названо «донею», «пророком» і «обличителем».

Не залишаючи сподівань на можливість друкування нових своїх поезій, Шевченко вдається до алегоричної форми наслідування біблійних книг, псалмів. Після смерті поета деякі з них пощастило надрукувати в журналі «Основа» (1861, № 10—12) Маємо на увазі наслідування 11 псалма, опубліковане під назвою «Прочитавши

11 псалом», і наслідування книги пророка Ісаія, надруковане під назвою «Прочитавши главу 35 у Ісаії». Ясна річ, що це був дуже вільний переспів. Біблійну форму поет використав для пропаганди революційно-визвольних ідей:

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих... Возвеличу Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

Друге наслідування — сповнений романтичного пафосу гімн землі, народові, гімн, урочисте звучання якого прекрасно розкрито у відомій кантаті М. Лисенка «Радуйся, ниво неполитая!».

Вершиною творчості поета після заслання є поема «Марія» (1859). Очевидно, і цей твір Шевченко сподівався надрукувати. Зберігаючи елементи євангельської фабули, він наповнював її новим ідейним, революційним змістом. Це передусім образи равві (наставника, учителя), месії (помазаника, рятівника), в які вкладено не релігійний, а світський зміст. їхнє учення повинно служити визволенню народу. Його й справді з радістю сприймають трудящі люди: убогий тесляр Йосип і наймичка Марія. Тому володарі так бояться нового вчення, переслідують і розпинають провозвістителя. Йосип і Марія з задоволенням думають, що провозвіститель весь не вмре, бо виросте його син, продовжувач його справедливої справи — боротьби за волю народу:

1 він радіє,

Що наймичка його несла В утробі праведную душу За волю розп’ятого мужа.

В образі Марії, матері-наймички, покритки, поет змалював тип нової людини. Це перший в світовій літературі образ жінки, яка продовжує справу свого чоловіка й сина, надихає учнів сина:

І їх униніє і страх Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим, огненним словом!

Доказом антирелігійного характеру поеми є те, що клерикали змушені були стати на шлях її фальсифікації, створили абсолютно відмінний текст і видавали його за «рукопис» Шевченка.