із сьомого дна

Поле перед селом — засіяне людьми, над головами майоріло багато різнокольорових стягів. Старшина трималася окремо. Вони також поділилися: кілька правобережних полковників, які ще були на боці гетьмана, та лівобережні й запорозькі старшини, що були вже гетьманові відверто ворожі.

Я крутився поміж посполитими. Спочатку дуже не хотілося бути тут, щоб не натрапити на Сірка. Однак; на цій раді вирішувалася доля майбутнього гетьмана, тому треба було бути обов’язково, а то не знати, як іще все повернеться.

Вдарили литаври, що сповіщали початок ради. Усі почали півмісяцем оточувати поміст. З боку Білої Церкви під’їжджали вершники.

— Гетьман, — впізнав хтось.

— Більше не гетьман, — сказав хтось. — Юрко тепер буде гетьманом, а Виговського скинемо. На нього всі вже пеклом дихають. Козаки змовляються, щоб його порубати просто тут, на раді.

— Та не може бути! — на мене витріщилися посполиті, що стояли тісно коло мене.

— Він свого гетьманства не подарує. Побіжить до ляхів, військо на Україну натягне, знов війна почнеться. А так убити відразу й жити собі спокійно.

Ось такі були розмови поміж голотою. Тим часом Вигов-ський був уже на помості. Поруч став брат Данило та ще кілька шляхтичів із давніх родів — Сулими й Верещаки. До нього підійшов Брюховецький.

— Клади на стіл булаву.

Виговський зміряв його поглядом.

— Не тобі, економе, наказувати мені булаву класти.

Іван Мартинович спалахнув, та раптом стримався.

— Не я наказую — ось, народ.

Виговський відвернувся від нього. Але тут почали наполягати й інші лівобічні старшини.

— Клади булаву, пане, скінчилося твоє гетьманування.

Говорили навмисно голосно, щоби почуло побільше людей

та підняли бучу. Виговський відповів стримано:

— Раду скликав я. Хотів порадитися з усім народом, зі всім чесним товариством, як нам далі жити, чи боку королівського триматися, як у Гадячі рада козацька рішила, чи знову кланятися Москві, від якої ми разом відбилися. Коли порадимося й буде на те воля людей, то я клейноди покладу. А поки я гетьман.

Полковники затихли. Виговський вийшов до людей і підняв булаву. Усе затихло.

—• Панове товариство, славне Військо Запорозьке! Я зібрав раду для того, щоб припинити війну, яка розгорілася в нашому спільному домі, щоб затихли бунти й повстання, які перетворюють нашу землю на руїну. А пішли ці бунти всі через умову нашу з королем. Ми задумали відірвати Україну від царя, від бояр, що топчуть, нищать нашу свободу й наші споконвічні права. Злі язики пустили поміж народом чутку, що ми продали Україну, що пани польські сюди полізуть, що знов почнуть православні церкви закривати й унію насаджувати. Не правда цьому. Хто був на раді в Гадячі, той знає ті умови, що пропонує нам король, та багато з вас там не були. Тож дозвольте моїм людям, вченим, які були у Варшаві та балакали з королем та панами, прочитати грамоти королівські, розтлумачити договір. Багато хто з вас боїться дружби

з ляхами, мов вогню. Та не треба боятися — послухайте, самі зрозумієте!

— Не треба нам брехні панської! — відповів хтось.

— Клади булаву!

— Нехай читають!

— Послухаємо.

— Ану цить, чортове зілля!

Загомоніло, заколотилося козацьке коло.

— Та не галасуйте, вражі діти! Нехай читають, а ми послухаємо, нам не убуде! — всіх перекричав один з осавулів, його слова почали повторювати, і скоро коло затихло, наче море.

Брати Сулими й Верещаки поклонилися колові, взяли грамоти й пішли в натовп. Козаки розступалися перед ними, щоб гетьманські оповісники могли розійтися в різні кінці, аби всім було чутно. Ці шляхтичі й справді були відважними, раз насмілилися піти зі словом гетьманським та королівським поміж цих людей. Натовп пустив їх поміж себе, наче великий звір, що розкрив пащеку, щоби потім її закрити.

Вони читали самовіддано, голосно, розтлумачували козакам незрозумілі пункти. Дехто їх не чув, перепитував, проте таких тут же цитькали, щоб самим чого не проґавити. Тим часом гетьман поглянув на полковників, що поки що трималися його боку. Чи можна їм вірити? Скоріше за все — ні. Особливо Тетері. Він наймогутніший серед усіх і водночас найпід-ступніший. Цюцюра, що різав козаків у Переяславі, — його людина. Лісницький — також невідомо. Він свою шкуру не підставить за гетьмана. Один Гуляницький. Інші так: куди течія — туди й вони. Богун поміж лівобережцями стоїть разом із Сірком, своїм побратимом новим. А ось і Юрко зі своїми дядьками та Брюховецьким. Вовком дивляться, якби могли, то з’їли б.