із сьомого дна

Раптом почувся галас. Посланців гетьманських ніхто слухати не хотів. Ті говорили, що король права козацькі збереже, що свою державу козацьку матимуть, що освіта й віра буде, торгівля, що в сеймі представники Руського князівства будуть, а гетьмана козаки вибиратимуть, як і раніше.

— Не підемо знову під ляхів!

— Не хочемо собачої віри!

— Пани знову нам ярмо на шиї вдягнуть!

— Не для того ми так довго кормигу панську скидали, щоби знов у неї лізти.

Навколо Сулим та Верещак закипіло. Усі кричали, лаяли гетьмана.

— Рубай, козаки, гетьманських прихвоснів. Не буде шляхта знову нами верховодити! — я ходив поміж натовпом, говорив козакам. Деякі й справді похапалися за шаблі, деякі вже тримали напоготові, очевидно, хтось із ворогів Виговського ще перед радою навчив своїх, що робити.

— Рубай панів!

За мить розлючений натовп кинувся на гетьманських оповісників. їх порубали на місці.

Коло закипіло, деякі старшини заметушилися, інші, які, очевидно, чекали такого розвитку, залишалися спокійними. Усе вирувало.

— Беріть собаку Виговського! Забирайте булаву!

— Бий його за батька Пушкаря, за Барабаша, за Іскру!!!

— Смерть лядським запроданцям!

Посполиті посунули до помосту, їм заступили дорогу козаки, що залишалися на боці Виговського.

— Ви що, гречкосії-свинопаси, зовсім подуріли! На кого руку звели! Зрада, панове! Виручимо гетьмана! — закричали деякі козаки й пішли на посполитих.

Здійнялася буча. Виговський зблід, оглянувся на полковників. Тетеря підійшов до нього.

— Тікай, гетьмане, бачиш, не наша бере. Вірних козаків дуже мало, зарубають тебе хлопи. Рятуйся, ще знадобишся Україні.

І справді, кордон із козаків прорвали й хлинули на старшину.

— Біжімо, брате, — схопив його за рукав Данило.

Не знати як вони прорвалися до своїх коней, вискочили й погнали в бік лісу. Там стояла польська залога.

Коло продовжувало колотитися, козаки, хлопи й запорожці збилися в одну купу, зчинився крик, штовханина. Тут вийшов Хмельниченко.

— Годі, панове, годі! Згода!!!

За Виговським відправили погоню, проте поляки прикрили його ■—■ і він відступив до Білої Церкви під захист гетьмана коронного польського Андрія Потоцького. Козаки вислали до нього посланців, Лісницького й Дорошенка.

— Ми приїхали з волі кола козацького. Тебе, Іване Остаповичу, позбавили гетьманства. Кажуть, іцоби ти булаву передав.

Він приймав послів у хаті, у якій зупинився тимчасово.

■—Та ви, панове, сідайте на лави, чого ви так офіційно?

Полковники переглянулися й таки присіли. Юркові хтось недурно підказав послати до Виговського його прихильників. Відвертим ворогам він не віддав би.

— Віддам булаву. Не задля булави затіяв цю справу, а заради слави козацької. Лише про одне просити буду: не розривайте спілки з королем. Не дайте, щоб загинуло Велике князівство Руське. Мусимо зберегти свою державу для синів наших, щоб козацькі діти не стали холопами боярськими.

Дорошенко розвів руками.

— Усе пропало. З королем згоди не буде. Трубецькой уже кличе Юрася до Переяслава.

— Що ж, тоді з усім військом підступайте, щоб московити не змогли вас узяти голими руками. Побачите, вони заставлять новий договір підписати, та набагато гірший, ніж перший був. Вони почули вже кров, зачули здобич. Через наші чвари ослабла сила козацька, не встоїмо перед ними. Та пильнуйте Юра-ся, щоби не накоїв чого, щоб йому дядьки не нарадили. І бережіть, панове, Україну.

Вони мовчали. Гетьман ніби давав їм останній заповіт. Дорошенко сказав, щоб розрадити Виговського:

— Ти, Іване Остаповичу, не переймайся. Побачиш, ті, що тебе гнали, скоро закличуть тіазад. Запорожці перетовчуться й підуть назад на Січ. їм тут нудно скоро стане. Зрадни-ки-старшини перегризуться між собою, ,а інші покуштують, як їм Юрко з дядьками «намаже меду», і собі потилиці зачухають.

— Зачухають, ой зачухають. Та біда в тому, що поміж нашими старшини кожен другий себе гетьманом бачить. Тягнуться в різні боки, розриваючи рідну землю.

На другий день посланці від’їздили назад до війська. З ними поїхав Данило Виговський, щоб передати булаву й бунчук новообраному гетьманові. Козаки зібрали нову раду, гетьманом став Юрій Хмельницький. Його запорожці, посполиті й лівобережні козаки з радісними криками висадили на стіл, дали булаву.

— Слава! — закричали козаки.

На тій раді були вже й московські посланці. Вони вимагали від нового гетьмана, щоби той прибув до Переяслава...