із сьомого дна

Отак я свою умову перед господарем виконав. Тепер і дурневі було ясно, що бояри насядуть на Юрка, інші старшини, такі, як Тетеря, тягтимуть до Польщі. Будуть війни, заколоти й бунти. Юрко не такий сильний, як Виговський, а до свого рідного батька йому взагалі дуже далеко. Він не зможе керувати розбурханим козацтвом, а тим часом сусіди топтатимуть своїми чобітьми українську землю...

Мені так і не вдасться намовити Виговського, щоб закликав поляків на Україну й пішов разом із ними відбивати свою булаву. Король польський настановив його заочно Київським воєводою, віддав два воєводства: Любомиль у Холмщині й Бар на Поділлі, також маєтності в Галичині. Виговський став польським сенатором.

Його дружину Хмельниченко відпустив десь через рік. Так само він тримав довго й Катерину. Данило Виговський задумав сам визволити дружину й братову, та на нього напали Юркові козаки й захопили порайеного в бою. Відправили в Москву. По дорозі Данило помер. Полковник Тетеря став великим приятелем Хмельниченка, витіснивши собою Івана Мартиновича. Сам молодий гетьман наказав своїй сестрі обвінчатися з Тетерею після того, як скінчилася жалоба за чоловіком.

Полковник Нечай тримався до кінця, хоча за умовами нового договору, підписаного Хмельниченком, Білорусь було повністю віддано цареві. Але Нечай не здавався. Московитам лише після довгої облоги в грудні 1659 року вдалося взяти Старий Бихів. Нечая, його брата Юрія та ще декількох старшин було відправлено на Сибір. Пані Олена Нечаева пішла за ним. Там і обірвалося в недовгому часі його життя, хоч молодий гетьман і клопотав про його звільнення.

Насамкінець я вирішив ще раз навідати Виговського. Не маючи надії його вже «завербувати», хотів хоч познущатися. З’явився я перед ним у своїй подобі. Він спочатку налякався, хотів перехреститися, та я стримав його.

— Ну чого ти, пане, не поспішай мене проганяти. Цього разу я тобі зла вже не заподію. Хочу показати тобі твою Україну, твоє Велике князівство Руське. Ти ж хочеш поглянути, чи не так? Таким, як ти, доля України ніколи не байдужа Тож дивися.

Я розкинув на стіні наче пеленою яскравий образ.

— Впізнаєш?

— Впізнаю. Це Чигирин, он Дніпро, далі Січ, а тепер бачу Полтаву, Переяслав, Гадяч, Ось і Київ золотоверхий. Усі міста впізнаю. Воістину гарна наша земля.

— Тепер подивися, що з нею зробиться...

Нараз почулися страшні крики, наче саме пекло виригнуло всі свої страждання. Це плакали українські матері. Земля горіла, палали сади, ниви, білі хати, церкви. Цілі міста й села стояли пустками, дикі звірі вешталися по колись людних місцях. Усюди росли бур’яни. Московські ратники своїми чобітьми топтали козацькі дороги, з іншого боку верхи їхали польські гусари. За їх спинами залишалися самі трупи та згарища, а ще шибениці. А он і татари, навіть турки женуть безкраїми степами ясир. Усюди чувся дитячий плач, прокльони, стогони конаючих. Де колись співав соловей, тепер вили вовки.

Гетьман із жахом дивився на ті картини.

— Ні, я не вірю, матінко рідна, — сльоза котилася по його щоках.

— Ні, того не може бути. У нас же козаки, у нас вольниця, рівність, право, у нас держава своя — Військо Запорізьке! Де наші церкви, школи, хто всі ці зайди?!

Він кинувся й почав із криками рвати ту картину, що я йому показував. Був подібним на божевільного.

Я посміхнувся, та раптом посмішка моя згасла, перед очима потемніло. Переді мною стояв Іо;ш.

— Ти що, пуста моїю, сііитеїшику, - я спробував вирватися, та його свята сила тримали мопо міцно, стиснула за горло.

— Не переходь межі, Недоле. Ніколи пе дамо тобі на поталу людей чесних, Богу душею й тілом відданих, таких, як Іскра, Богун, Виговський. Вони не твої, тож не лізь до них.

Він був їхнім патроном, хоронителем усіх Іванів на Україні, і щось останнім часом наші стежки стали дуже часто перетинатися.

— Гаразд, — пообіцяв я. — Більше не буду.

-— Настане ще той час, що воїнство Христове поквитається з вами, нечистими!

Він пустив мене, сам же махнув рукою — показав Вигов-ському й мені іншу картину. Там була Україна сильна, вільна, заможна. Вона пережила страшне лихоліття, вирвалася з московських та польських кайданів та встала з колін. Стояв біля неї дух козацький, віра Христова, слава минула. Розквітла земля українська, і не було кращої держави на світі.

— Ну, це ми ще побачимо, — гаркнув про себе я й на чотирьох виліз із тої хати.

повертався додому. Дорогою думав собі, що буду робити тепер, коли виходжу у відставку. Роботи було вдосталь: треба відбудувати хату, млин. Моя душа зовсім побіліла Сам не можу збагнути, як це сталося. Віддаючи свою чорноту вам, у моїй душі її зовсім не лишилося. А може, річ в іншому. Уся справа в землі вашій: вона свята й витягла з мене ту чорноту. А ще Іоан, може, то він з ангелами щось наробили. Я відчував, що зовсім став людиною, мене тягнуло до сім’ї, хотів дитину, кохав без тями свою Катерину. Я хотів працювати, побудувати власний дім. Мені безмежно шкода стало, що я наробив стільки біди людям. Ні, те, що вербував старшин та рубав у бою — це нічого, така робота в мене. Мучила совість за Ольгу, за отамана Шила, за тих людей у Срібному, за Божевільного. Не буду більше брехати, лихословити, не буду красти та зраджувати своїй дружині. Щоби хоч трохи заспокоїти сумління, я й вирішив розказати вам усю цю історію. Надіюся, ви зрозумієте її правильно, бо всі ви люди й під Богом ходите.