із сьомого дна

У такій задумі я й доїхав до яру. Тут почув запах паленого, запах страху й біди. Мій біснуватий кінь пришвидшив ходу — і скоро ми стали перед спаленою хатою Меланки.

— Що ж це робиться? І Божевільного вже нема...

Я зіскочив на землю, став бігати по корчах, шукаючи Катерину, гукаючи її.

Вони з Меланкою сиділи в очереті на березі озерця. Були голі, притулилися одна до одної, обійнялися й говорили собі любесенько, посміхалися. Кляті відьми зі своїми штучками.

— Ви що тут робите?! — гримнув я.

— У нас тут свої справи відьомські, — Меланка посміхнулася і стала на повний зріст. Я обмацав її своїм поглядом від голови до ніг — гарна була лярва. Проте мені зараз було не до цього.

— Що сталося?

— Сірко був, тебе шукав. Добре, що ми з душею вирвалися, — відповіла спокійно Меланка.

■—■ Прокляття, тепер він мені жити не дасть.

— То вбий його.

— Ні, не займай, він дуже небезпечний, —• до мене підбігла Катерина. — Сховаємося від нього.

Я збирався розпочати нове життя й ховатися ні від кого не збирався. Він сам винен, що зачепив мене. Я напружив спій зір, почав оглядати всі околиці. Засідки піде ііс було, зате с ного нового заклятого ворога я побачив у найближчій корчмі. Він сидів із товаришами, пив горілку.

— Заспокойся, моя темная нічко, не плач, — заспокоїв я свою жінку. — Зготуйте мені зілля сонного, та щоби міцніше було.

— Ти що? — вона знову стрепенулася. — Він може вбити тебе!

— І як же він це зробить? Скажи, скільки разів мене вже рубали, стріляли, молитвами били, місцями святими, навіть у землю закопували. Та я все ще живий. Я бачу Сірка своїми очима ще здалеку, можу сховатися під своїм туманом Та ще в мене ось які м’язи, які плечі, руки. І рубатися вмію, Я його в порошок зітру.

Говорив так не стільки, щоб заспокоїти Катерину, як щоб нагнати відваги на себе. Внутрішній голос підказував мені не йти, страх на мене напав. Однак я мусив захищати, не так себе, як Катерину.

Сірко все ще сидів у корчмі. Пили. Низовики ще якийсь час гулятимуть на Україні, доки не вступляться назад на своє Запорожжя. Я підійшов до корчми, окутаний туманом, заглянув у вікно. Запорожців було чоловік двадцять.

Корчмар був давно моєю людиною, тому вкинув зілля козакам у горілку, а сам утік подалі.

Час минав, запорожці пиячили. Сірко курив свою люльку й пив із ними. Катерина каже, що він характерник великий, що силу має. Нічого він не має — простий хлоп. Розказують таке, що навіть читати не вміє. Зараз усі позасинають, я піду всередину й переріжу йому сонному горло. Так легко й просто. Коли повстають, їх отамана більше не буде. Хто вбив? Усе на них спишуть, мовляв, зарізали в п’яному шинку. Ніхто із січової старшини не повірить у те, що чорти з пекла забрали їх кошового.

Козаки один за одним почали хилити голови на стіл. Збоку це виглядало, наче вони перепилися. Скажу вам, що якби не горілка, то й не знав би, як до них підібратися. Сірко оглядався, дивився, як один за одним падають його побратими в бою із зеленим змієм. Напевне, його це немало здивувало, раптом він і собі схилив голову. Корчма затихла, лише чулося мирне сопіння та хропіння січовиків, що спали хто за столом, хто на лаві, а деякі скрутилися калачиками просто на долівці.

Ніщо не перешкоджало зайти до корчми й зарізати кошового.

Двері відчинилися зі скрипом. Надворі вже було темно, корчма освічувалася смолоскипами, які були причеплені другим кінцем до стіни та шипіли на мене смолою. Наче човен на Дніпрі обходить пороги, то я пройшов через козаків, що хропіли. І ось я встав над Сірком, поклав руку на рукоять кинджала, почав поволі виймати його.

Нараз він підняв голову, глянув на мене. Я ледь стримався, щоб не крикнути.

— Я так і знав, що це твої штуки, пане Недоля, — мовив він і вкотре взяв у зуби люльку.

— Які штуки? — вдав я, що не розумію.

— Хіба не ти моїх козаків отак положив?

— А хіба я їм наливав?

Сірко знизав плечима

— Дарма ти думав, що я засну від твого зілля. Мене мати в сорочці народила, хіба не чув, що Сірко — характерник? А ми, чаклуни запорозькі, мов їжаки, — голою дупою не візьмеш.

Мені вдалося вже оправитися від страху.

— Прийшов подивитися на того, хто на життя моє, на родину й дім посмів руку підняти. Тепер бачу. То скажи, чого ті і хочеш?

— Душу твою, пане, назад до пекла підпр,иіптп. 111» » мг кру тився козакам під ногами.

— Думаю, твоя душа пжндпи‘туди іюмнії, Ьлчщ» 'і іи 1

кельною СМОЛОЮ, ЩО ТИ ІП(ІЧІіОГОДПІ 11 ІДІМ II Підпиті«-і 11-ГІ V 11.1 другий — смолу в пекло пити. ТамтіЧч 1мжі* чек.ипп, мппрні ці друзяки, яким я ще під Полтавою табаки втор,