із сьомого дна

Юрко помовчав якусь хвилю, тоді знову сказав:

— Поки іцо посидите тут, доки все не вляжеться.

— Я хочу до чоловіка, — враз заперечила йому Катерина. — Ти не можеш мене тримати тут заручницею.

—, Чому це не можу?! — знову скипів Юрко. — А ви могли мене відправити до Києва, як пасинка, а самі панувати, крутити добром батьковим? Ха-ха, тепер ви всі побачили, іцо Юрко не простак, що свого я не попущу та не подарую. Ні, я не дурень.

— Ти лялька в чужих руках, —■’ сміливо сказала Катерина.

Він розізлився, аж засичав. Підійшов було до Катерини,

вона встала.

— Що, правда очі коле? Ну, давай, покарай мене. Покарай ту, що забавляла тебе в дитинстві, пестила, пісень співала, що обходила недужого. Бий! Що, не підіймається рука? Ти став злим, брате, видно, нечистий окутав тебе, що з людьми лихими дружбу завів ти.

Юрко важко дихав,- Раптом посміхнувся.

—■ Знаю, чого ти так казишся. Це через чоловіка. Тепер він не буде таким паном на всю губу. Обрізали крила, що? А ще через маєтки твої, що дядько забрав. Ось що тебе пече.

— Розплющи очі, Юрку. Ви не лише мій маєток пограбували — вся Україна пограбована, зневажена, збещещена. Ви зруйнували все те, що так довго будував наш батько, пан Ви-говський та тисячі інших. За булаву ви пішли по трупах, пролили кров християнську, готові вольності козацькі московським боярам під ноги кинути, а славу запорозьку з болотом змішали. Отямся, брате, помирися з гетьманом. Хочеш булави — буде тобі булава. Виговський віддасть її тобі, та не руйнуй справи; не опускай перед царем хоругов славних козацьких. Не кланяйся царю козацькою волею!

Юрко слухав, важко дихаючи. Тоді мовив:

— Не плач, сестро, не злиняла ще червона козацька китайка, не пропала слава запорозька. Втерли табаки Виговському, втремо і ляхам, і цареві при потребі.

Треба буде намовити його, щоб зробив щось своїй сестрі. Тільки я поки не знаю що. Олену Виговську з малим також треба відправити на той світ. Це був би мій останній подарунок господарю. Треба навідатися до Юрка, щось йому підказати. Він любить слухати мої поради.

Запорожці тинялися по всьому місту, чулися свист, крики, співи, музика та регіт. Вони вже поховали своїх полеглих товаришів, помолившись, та не зронивши сльози. Козаку не дивина рани, а смерть на полі бою як мачуха — хоч сердита, але добра. Найгірше козакові в ліжку помирати. Далі, як і говорилося, запорожці завітали до багатих дворів генеральної старшини, щоби поділитися старшинським добром з усім православним людом та випити весь мед та горілку зі старшинських льохів.

Сірко ходив нічним містом, розглядався. Йому сьогодні й горілка в горло не лізла. Думи різні роїлися в голові, то він і пішов собі пройтися, подихати нічним повітрям. Кошовий бував у Чигирині не раз, добре знав і місто, і замок. Ось тут, наприклад, була колись корчма. Потім вона чогось згоріла. І корчмарка там була така білява Чекай, як її звали? Ольгою чи що?

— Не бійся, отамане, — раптом покликав його якийсь жіночий голос. Він оглянувся — нікого не було.

— Що за чортівня? ■— не зрозумів нічого отаман. — Жартує хтось, чи що?

— Ні, це я, Ольга — корчмарка. Душа її.

Тепер він і справді побачив привида.

— Мене не злякаєш. Запорожці не бояться нікого: ні ворога, ні самого чорта, — мовив він відразу, міркуючи, що душа хоче заподіяти йому шкоду.

— Ні-ні, отамане, я не заподію тобі зла. Благати тебе хочу, аби ти помстився за мене, іцоб я спокій нарешті знайшла, іцоби жаль мій загасити, бо горить він ясним вогнем.

— Чого б це я мав тобі помагати?

— Бо це й тобі цікаво буде. Мене чорт спокусив, мусиш його вбити.

— Що мені з того?

— Цей чорт і вам, козакам, немало шкоди приніс. Це він ходить поміж людьми ліпшими, на гріх намовляє, кожному булаву обіцяючи. Усі біди козацькі через нього. Він і далі буде воду каламутити, тож ні вам, ні мені спокою не буде.

— Де він зараз?

— Тут, у Чигирині. Недоля в тілі людському сидить, бачити далеко може, туманом вміє окутати себе. Усе тобі розкажу, та поклянися, іцо вб’єш його...

На щастя, я не спав, а розглядався, що й де в місті робиться. Бачив, як Сірко балакав з Ольгою, вона все йому розповіла, навіть як мене вбити.

— Нема що випробовувати долю, — сказав сам до себе і, не ставши випробовувати долю, скочив на коня й виїхав із ясно освітленого Чигирина.

РОЗДІЛ XXXIII

І' X аду було оповіщено в селі Германівка на Київщині. Сюди тепер сходилися люди великими потоками з усієї України. Козаки зїжджалися зі всіх полків, трималися разом, гомоніли між собою. Та, крім козаків, ішло чимало посполитих. Вони були одягнені переважно в прості селянські свити, багато хто був озброєний. Товклися тут і запорожці. Вони ходили поміж людьми, зачіпали кожного, балакали, реготали.