із сьомого дна

— Усе зробимо, — запевнив один дядько, а людям мовив: — Боже милосердний, якого пана покалічили іроди. Та він же наче сонце для цілої України. Беріть його, людоньки, швидше на руки та несіть у село.

Раптом із переліску, через який бігла дорога, вискочили вершники. Це були люди Цюцюри. Вони швидко наблизилися, почали кіньми наїжджати на людей, так що ті відійшли від пораненого.

— А ось і кати мої, — мовив пан Юрій, почав підводитися, щоб зустріти смерть гідно. — Радійте, ваша взяла. Ось я, Юрій Немирич, стою перед вами безоружний та поранений. Та не шкода мені життя свого — за Україну серце болить.

— Молись, пане, бо прийшла твоя остання година. Думай про спасіння душі своєї безсмертної, а не про Україну. Вона тепер у наших руках.

Немирич посміхнувся. Він поглянув на сонечко, що сходило, мовчки попрощався з ним. Вдихнув свіжого повітря.

— Шкода, що не вдалося мені роботи своєї завершити — вивести Україну з темноти, з біди, відчаю. Та козацьке сонечко світить, діти козацькі ростуть — у них наша надія. І такі нечестивці, як ви, їм на заваді не стануть. Прийми мою душу, Господи, во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Він перехрестився.

— Рубайте його, панове, чого чекаєте? — крикнув я й підняв свою щаблю.

Ми порубали Немирича, не лишивши живого місця. Тіло впало в дорожню пилюку, кров козацького просвітителя потекла струмком.

— Киньте тіло собакам, — наказав я селянам, вони поклонилися. Сам би прослідкував за тим, щоб його труп не був похований по християнському звичаю, та не було часу. Мусив мчати в Чигирин. Там також назрівав бунт.

Хлопи мене не послухалися. Вони оплакали тіло цього справжнього шляхтича, відспівали й поховали таємно за християнським звичаєм.

А протопоп Максим Филимонов відбув до Путивля, де стояв із військом князь Олексій Трубецькой. Панотець особисто сповістив князя, хцо місто зайняло бік царя, іцо козаки й міщани перебили вірні гетьманові затягові війська. Тільки тепер князь повірив, що це не козацькі хитрощі, і наважився перейти кордон України. Московити зайняли Чернігів, Ніжин, тоді посунули на Переяслав.

Тим часом гетьман розіслав по всіх-усюдах своїх вірних старшин та козаків, щоби збирали козацтво на раду.

— Мусимо силу козацьку в кулак зібрати. Хочуть ради — буде їм рада, тільки щоби бунтів більше не було, щоб кров не лилася, — говорив до генеральних старшин.

— А що з Юрком робити? Із запорожцями? Кажуть, вони вже вийшли із Січі і йдуть сюди, — сказав осавул Носач.

— Послати до них, також на раду запросити. Нехай руїни більше не чинять, не ллють крові.

— Козаки спробують зняти тебе, пане, з гетьманства, — мовив генеральний писар Груша.

— І нехай знімають. Чи я колись дорожив булавою? Тільки щоб слави козацької під ноги не дали. Нехай Юрка вибирають. Буду з ним домовлятися, щоб із королем не поривав, щоб москалям не вірив. Гадяцысий договір не має так просто загинути.

Вони поклонилися гетьманові й вийшли.

Виговський і сам готувався в скорому часі відбути до Білої Церкви. Рада мала відбутися в селі Германівка недалеко від Білої. Гетьман мав намір попросити Немирича, щоби той прибув туди з частиною свого війська. Також писав до гетьмана коронного польського Андрія Потоцького, що стояв на кордоні, аби був напоготові, бо не знав, що з тої ради можна чекати.

Раптом до покоїв гетьмана вбіг козак. Виговський саме давав розпорядження комендантові чигиринського замку.

— Біда, пане гетьмане, зрада.

— Що сталося? — гетьман поблід, відчуваючи біду.

— У Ніжині зятяжців панської милості козаки з гультяями побили. Пан Немирич загинув. Полки Ніжинський, Переяславський та Чернігівський під руку царя стали.

Виговський остовпів. Він лише за голову взявся й затулив обличчя руками.

— Матір Божа, що ж це таке робиться з Україною, — лише простогнав. Та скоро взяв себе в руки. — Завтра ж їду до По-тоцького. Пане коменданте, життя моєї дружини й дітей довіряю у ваші руки. Замок мусить вистояти до кінця ради, а там уже як Бог дасть.

Тільки спокійно ночувати тої ночі гетьманові не довелося — чорна тінь бунту долізла й до столиці. Козаки наче показилися, почали громити маєтки старшини, а також кинулися до гетьманської резиденції. Виговський мусив тікати в одній сорочці. Гетьман допав якогось коня й погнав у степ.

Чигирин опинився в руках заколотників, лише тримався замок. Тут від розправи повстанців заховалася дрркина гетьмана Ви-говського з дітьми. За кілька днів сюди прибула й Катерина Виговська, дрркина Данила. Васюта, як того й бажав, напав на її маєтність у Смілі. Він страшно пограбував усе, решту спалив. Потім те ж саме зробив і в Лисянці. Катерину не займав — не посмів. Вона, не маючи вже де подітися, поїхала до Чигирина, щоб там, як і пані Олена, перечекати бурю в замісу.