із сьомого дна

Тут же почалися схвальні вигуки.

— Батьку, дозволь до старшин генеральних у гості завітати! — гукнув один із низовиків.

— Колядувати, чи іцо? А може, на заробітки чи в прийми? — відповів Брюховецький. — Так у них не заробите, лише по гамаликах дадуть.

— Та цур його з роботою. Казали люди, що калина в них на подвір’ю дуже розрослася, зрубати треба, — відповів той самий дотепник.

— Рубайте, — відповів Брюховецький. Тут підійшов Сірко, додав;

— Лише цвіт не обламайте, а то я вас знаю, баламутів. Старшини роз’їхалися,.жінок та дочок самих лишили. Щоб не довелося комусь київ покуштувати!

— Ти що, батьку, де ж видано! Ми закони запорозькі добре знаємо. Калину рубали, та цвіт не ламали, дівчат ми любили, та не цілували, — вже інший дотепник вигадав на ходу приказку, і всі тут же схвально загули, хтось зареготав із такої вигадки.

Із закривавлених у бою воїнів вони враз перетворилися на веселих дотепників та співаків. Запорожці поховали шаблі, пістолі, пообіймалися з чигиринськими козаками, навіть декого із затяжців із собою намовили й пішли у місто, виспівуючи:

Козаче, козаче,

Я ж тобі не вірю —

Зламав ти калину На моїм подвір’ю!

Скоро пісня розлилася по цілому місту, а далі й по степу, і чутно її було аж за Тясмином.

— Бачу, кінець уже нашому походу, раз козакам пити-гуляти дозволено, — Сірко знов закурив, під’їжджаючи до молодого гетьмана.

— Кінець, — за Юрка відповів Брюховецький. — Не буде вже з ким битися — цей замок був останнім островом влади Виговського. Більше нема з ким боротися, будемо чекати ради. Там скинемо лядського приспішника й тоді заживемо. Ти, пане кошовий, також піди, вдар об землю закаблуками, гетьман пригощає.

Сірко розправив вус. Він подивився навколо — тісно йому було в тому замчищі. Душа хотіла в степ, там широко, вільно. А тут душно. Брюховецький ніби створений для такого життя, пристав он до гетьманича, наче боїться, щоб не втік. Он як радіє — захопив гетьманську столицю, казну Виговського, його жінку. Тепер він уже не так Виговського боїться, як інших старшин, що перейшли на бік Хмельниченка. Трясеться, щоб вони не вкрали в нього Юркову довіру. Та старшина горо-дова, мов козли в капусті. Вони переживають в більшості лише за свою шкуру, а вже потім за Україну. Запорожці хоч дбають за свої закони древні, за честь запорозьку. Ех, зараз би по морю синьому, та вдарити на міста агарянські, та попалити ринки невольничі, та душі хрещені з неволі визволити, а не тут задихатися.

— Коли так, то й справді погуляти можна, — вголос мовив Сірко й пішов геть.

■.....‘ч.

Відправивши січовиків гуляти, Хмельницький під’їхав до дверей будинку, зіскочив із коня. Брюховецький був поруч.

— Я сам піду, — сказав Юрко. Іван Мартинович зупинився, поглянув на Юрка.

— Іди, та тільки там із ними дуже не панькайся.

Матір, Катерина й гетьманша сиділи у світлиці. Він широко відчинив двері, зайшов.

— Добридень вам у хату. Гарно ж ви мене зустрічаєте, хоч би на поріг вийшли привітати. Ніби вже й не рідний вам. Чи мені вже права не було показуватися до отчого дому, так і вік у Києві вікувати?

Олена взяла на руки Остапчика, Катерина відвернулася, відповіла Ганна:

— Ох, наробив ти, Юрку. Що ж, сідай за стіл, раз прийшов.

— Давайте обідати, голодний я, — сказав він, скинув шапку, перехрестився до образів і сів за стіл.

Ганна мовчки встала, пішла. Юрко дивився на Катерину. Слова його були їдкі й пекучі:

— Що, сестро, ти наче й не рада мене бачити? Чого така похнюплена? Могла б і привітати брата, що скоро гетьманом стане.

Катерина гостро глянула на нього блискучими від сліз очима.

— Для дядьків своїх ти гетьманство здобув, для запорожців та для Брюховецького, а не для себе й не для народу.

Юрко розсердився, стукнув кулаком по столу.

— Мовчи. Скажи краще, сестро, чого браму мені не відчиняли?! Чого моїм молодцям на мури прийшлося лізти та кров свою проливати?!

— Бо ви прийшли, як татари.

— Татари? Бачу, набралася ти від свого мужа шляхетської пихи, що чоловіка хрещеного вже бусурманом прозиваєш. Нічого, я з тебе злого духа вижену.

— Не карай її, пане Юрію. Це я наказала затяжцям тримати оборону, ми мали наказ гетьмана фортецю запорожцям не здавати. Тепер я у твоїх руках, лише мене наказуй, — раптом спокійно заговорила дружина Виговського.

Хмельниченко поглянув на неї. Ці слова пом’якшили його.

— Люди, хіба ж я справді татарин, лях, чи я карати когось прийшов, а жінок тим більше? Я прийшов узяти своє, забрати те, ідо належить нашому роду, що залишив нам батько в спадок. Твій чоловік надумав украсти в мене гетьманство, надумав відірвати Україну від православного царя й знову віддати ляхам. Тому й козаки відвернулися від нього.