Валер'ян Підмогильний - Оповідання. Повість. Романи

— Не люблю промов! Нащо базікати? Хочеш пити — пий, убити — вбий, а не пащекуй! П’ю за мовчкй!

Сергій постояв трохи й вийшов. У залі танцювали безкраїй вальс.

II кутку кімнати, нікому непомітний, куняв воєнком, сидячи на стільці. Денна біганина задля відкриття цього клубу геть стомила його, і він солодко дрімав під галас. Коли п кімнаті притихло, він прочунявся, і голова його закрутилась з горілчаного духу.

На столі миготіла свічка, а біля столу, схилившись на руку, сидів задуманий Василь. Воєнкомові спершу здалося, що Василь сам у кімнаті, але згодом він примітив п’яних, що спали долі. Воєнком підвівся; мелодії вальсу линули крізь непричинені двері.

— Хто там? — гукнув Василь.

— Це я.

— До речі! Ходи сюди, маю справу.

Воєнком підійшов до столу і сів поруч Василя. Той випив чарку і налив воєнкомові.

— Пий!

Але воєнком не пив, і Василь довго дивився на нього своїми червоними посмішкуватими очима. Далі він зігнув руки, і усі м’язи на його грудях заворушилися з сміху.

— Слухай, — сказав він, нахилившись, — слухай, военкоме! Одпустиш мене з своєї сотні? Під три чорти літун-ство, я роблюся чекістом! Це мені до вподоби! Га? Я оце вчора повернувся — повстання ліквідував. Ото розкіш! Лі-тунство — нісенітниця! Чуєш?

— Згода, — сказав воєнком.

Василь ударив його по плечі.

— Я ж знав! Люблю таких комуністів, як ти! У тебе завсіди можна! Ти свій хлопець, їй-богу!

Воєнком щораз більше почував, що п’яніє з горілчаного чаду. Він схопив Василеву руку й засміявся.

— Я — свій хлопець! — скрикнув він.

— Пий, воєнкоме!

Але воєнком не слухав його. Він сміявся.

— Як вони весело танцюють! А це що — п’яні долі? Я теж п’яний.

Він перестав сміятися. Вони дивились один на одного з безмежним довір’ям, як змовники у вогкому льохові старовинного замку.

— Ти слухай,—промовив Василь, — я хоч дурний, так хитрий. Я тебе, брате, наскрізь бачу.

Свічка на столі догоріла й погасла; у темряві ще виразніше заплигала музика. Досі ще танцювали ненаситний вальс. Воєнкомів голос забринів дивно в його супроводі.

— Ми беремо цей бруд й прядемо білі нитки.

Василь нахилився й знайшов помацки долі свою хутрову куртку.

— Ходімо, — промовив він, — подивимось, як танцюють.

Воєнком поправив пістоля і вийшов у залу поважний і спокійний, як завсіди.

— Мсзсіатез а сігоіі, теззіеигз а §аисЬе! 38 38 Дами — праворуч, панове — ліворучі (франц.) — Ред.

Тіімоімінський літав по залу й усіх запалював своїм

завзяттям. Василь ледве знайшов Данченка за юрбою.

Ти втік? — промовив він. — Ти стоїш видивляєшся?

Данченко почервонів з його посмішки.

Та я радий податися звідси, — відповів, — ця туманнії;! торохкотить мені в ухах.

Вони вийшли. Все місто вже спало, і грюкіт, що вилі-таи л танцювальної зали, умирав на її порозі.

— Як гарно, — сказав Сергій, — чи не здається тобі, що десь далеко, а може, близько, поруч, ходить ще один ти й бачить у темряві, як і вдень?

Василь голосно плюнув:

— Знаєш, все, що хочеш, а свого двійника я не потерпів би! Застрелив би, як собаку.

Вони пішли, мимоволі звертаючи в темні алеї. Гущавина покривала їх.

— Я вже не можу спати так, як інші, щоночі, — сказав Василь, — часом сплю вдень, а часом три доби не ля* гаю, люльку курю.

Він перечепився за пеньок, вилаявся, але сів на нього. Сергій ліг на траву біля Василя.

— А я згадую давнину, — промовив він. — Чи пам’ятаєш той час, коли я вперше приїхав на фронт? Ніхто не помічав мене, тільки нишком сміялися з мого потворства. А ти — ні. Ти потоваришував зі мною. Ми жили в одній ятці, грілись коло одного вогню. Це чудно так! Я ніколи доти не мав товариша.

Василь креснув огонь. На хвилю їх обстали кущі й дерева, а за мить знову подалися у морок. Люлька жевріла, як великий світлик, що застиг у повітрі.

— А ще я думаю про танці, — казав далі Сергій, — ну що таке танці? Крутяться, скачуть люди. А оце я побачив, що в танцях є щось глибоке, без краю принадне.

Василь засміявся.

— О, кузиночка твоя творить дива! Тільки ти, Серьо-жо, справді не здурій! А то ногу зломиш.