Анджей Піліп`юк - Хроніки Якуба Вендровича

- Почекай. А звідки в камері взявся бар?

- А то «клавіші» підпільно від санепідемстанції собі зробили, щоб підзаробляти на в'язнях. Ну так бабуся побігла до вовка, щоб склом туловище розрізати і звільнити внучку.

- Ти ж мені говорив, що це був хлопчик - такий самий, як

і я!

- Ну так, внучок. Щось язик починає плутатися. Але вовк виявився спритнішим.

- «Нумо кидай те скло, стара швабро!» - сказав і тарахнув у бабусю з нагана.

- На ті постріли прибіг інспектор. А тут труп в камері. Бабуся лежить мертва, в калюжі крові по центру камери лежить п'яний вовк і розмахує револьвером, а Шапочка в череві ще одну пляшку розбиває. Цього разу не вибухнуло, а загорілося, тож у вовка всередині запекло так, що він вихром вибіг із камери і в річку вскочив.

- У ту, що в полі?

- Ага. Та, що у Войславках. І почав пити воду, щоб вогонь погасити.

- І що, пив стільки, поки не луснув?

-Так точно!

- А потім швець Скуба пошив собі з нього чоботи?

Якуб, незважаючи на легку головну біль, спіймав себе на думці, що щось пішло не так. І якусь мить задумався.

- Та який ще швець? - перепитав обережно.

- Швець Скуба - він із легенди про Вавельського дракона, що жив у Кракові біля Вісли.

- Ні-ні. То не сюди. Про дракона я тобі наступного разу розповім, - почухав потилицю. Воші в паніці розлетілися, хто куди.

- На чому ми закінчили? - перепитав.

- На тому, що вовк луснув.

- Ага. Ну то витягли кати Шапочку з черева мертвого монстра, дивляться, а дитина втопилася.

- Як це. Вовк же луснув!

- Так, поки він воду пив, Шапочка й захлинувся. Ось тому в нас донині немає королів у Польщі. - Майже весело закінчив казку Якуб.

- Хм... Тепер давай наступну історію. Про лісову царівну.

- Лісова царівна... Якуб пригадав собі, мов крізь туман, ту худу і злу російську командиршу з загону червоних партизан. То вона була позитивна «Лісова царівна». Зараза, правда, пів-полкутоді заразила сифілісом...

-Айнмоменте... - сказав Якуб і, петляючи, направився до дверей. Навіть потрапив у них. Стукнувся об стіну і звалився на підлогу без відчуттів. Лише голосний храп підтверджував, що Вендрович ще живий.

Коли Марек із жінкою повернулися додому, то небо вже прикрашав повний місяць. Якуб лежав перед вхідними дверима п'яний до чортиків. Його думки, покинувши тіло, полетіли пізнавати інші світи.

- Малий спить, - прошепотіла жінка.

Нещасна жінка! Вона навіть не зауважила, що на ліжку лежав не її син, а маникен, знятий з горища.

- Батя теж заснув, але це не казка його приспала, - холерний п'яниця.

- Ну і сімейка в тебе. Дивна до страху.

- На щастя, хоч я в тебе нормальний.

- Що будемо з ним робити?

- А що йому? То ж не вперше. Накриємо його, щоб на ранок не змерз і хай спить собі. Може, йому ще щось страшне насниться.

А в цей час шестирічний Мацюсь йшов темним-темним лісом в сторону Хелма, де при дорозі мала бути хатинка лісника. І раптом із-за дерева вийшов величезний і потворний вовк...

- Куди мандруєш, Червона Шапочко? - запитав.

- Я не Червона Шапочка. Я - Мацєй Вендрович! - з гордістю відповів малий.

- З тих самих Вендровичів? - затремтів вовк.

Але вже було надто пізно. В повітрі просвистіло ласо велосипедного ланцюга. Сталевий аркан вп'явся в шию звіра. Перш ніж відпустити духа, вовк мутним поглядом побачив малого браконьєра, який швидким і впевненим рухом ножа, перерізав йому аорту. Звір відчув різкий холод. На траву потекла багряна кров.

І настала вічна темрява.

Господиня виглядала дуже дивно. Шістдесят років - це саме той вік, коли час починає повільно стирати дефекти краси, але дивлячись на неї, не можна було не погодитися, що ця старенька до огиди нагадувала справжнісіньку облізлу горилу. Вал над очними орбітами, а також скули помітно виділялися своїми великими, випуклими розмірами на фоні приплюснутого чола, який до того ж косо нахилявся назад під дивним кутом, і майже відсутнього підборідка. Було враження, що її в дитинстві хтось одночасно стукнув по голові молотком і розтягнув лице вперед.

- Значить, ксьондз тепер буде тут проживати, - сказала господиня, відкриваючи двері в кімнату. Вона говорила не зрозуміло, ніби через ніс, а в голосі звучали дивні ноти.

Священик Павел Марковський ввійшов до приміщення плебані й зацікавлено роззирнувся. В кімнаті майже не було меблів, а те, що було, скоріше нагадувало келію аскета. Ложе з нешліфовани-ми дошками, матрац із мішковини, набитий соломою, простий робочий письмовий стіл, а точніше, масивна дошка на не менш масивних ніжках, які були більш схожі на водопровідні труби. Отець Павел придивився. І справді, ніжки стола виявилися спаяними трубами. В кутку стояв стелаж, заставлений товстими томами з шкіряною оправою. Ра-