Микола Сціборський - Націократія

Ідейні розбіжності перейшли й у площину державно-устроєву. Уважаючи саму державну Організацію народів ли­ше за переходову фазу до здійснення уроєного ідеалу інтер­національного, бездержавного суспільства – соціалізм, в протилежність до демократичного режиму, проголошує політичну диктатуру пролетаріату, з одночасовим обезправненням усіх інших верств суспільства. І хоч цю — заперечуючу засади демократії — диктатуру соціалістичні теорії уважають лише за тимчасовий етап у творенні соціалістичного, безкласового суспільства, то все ж її принцип, що нищить свободу ділання, поглядів, почувань життя людини — є основним, краєкутним каменем цілої соціалістичної концепції.

Це підтверджує й сучасна політична практика далеко йдучого вияву соціалістичної доктрини — московського кому­нізму, що творить так зв. III Інтернаціонал. Але і II Інтернаці­онал, що складається із соціалістично-демократичних, меньшовицьких партій різних народів, хоч і відрізняється у своїй тактиці від комуністів — також стоїть на засадничому признанню пролетарської диктатури. Той факт, що приналежні до II Інтернаціоналу соціалісти працюють у рамках демократичних устроїв, пояснюється з одного боку їх бажанням використувати для своїх інтересів свободу цих режимів, а з дру­гого — угодовством декого з них супроти капіталістичної бур­жуазії.

Цікаво зазначити, що використовуючи обездуховлене; зматеріалізоване тло демократії, соціалізм все ж спромігся на­дати власним теоріям характеру абсолюту, як це в свій час ро­била станова монархія. Змінилася лише сама орієнтація ідей і надій у той “еквівалент”, що чекає вірних. Давніше суспільний, культурний і моральний уклад базувався на вірі в Бога й обов’язку всіх служити Його ставленикам на землі: церкві та владі; за це вірні діставали нагороду на небі. Соціалізм свою систему опер на вірі в “богоносну” місію пролетаріату й соціальної революції. За це його прихильники можуть чекати винагороди “в соціалістичному раю на землі”.

Людська природа в її відвічних шуканнях абсолюту лишилася незмінною…

Суспільно-реконструктивний план соціалізму є надбудо­вою його фільозофічної концепції, що має назву історичного чи економічного матеріалізму.

Економічний матеріалізм, — це фільозофічна доктрина, Що в основу історичної еволюції суспільства кладе господар­сько-виробничі відносини. Ці останні скермовують ціле люд­ство лише в одному напрямі розвитку, що його вислідом є перманентна (безпереривна) класова боротьба. Згідно з цією доктриною, життям кермують не Ідеї — створювані силою людського генія, духа й волі — лише обездуховлені, механіч­ні господарські процеси, що мають характер якоїсь фатальної, незалежної від втручання людей, закономірності.

Щоправда, ідеї та воля людей грають певну ролю в жит­ті, проте вони самі, після переконання соціалістів, є ляше вислідом діяння цих механічних закономірностей і носять на со­бі їх тавро. Цю залежність людського творчого духа від мертвої матерії, основоположник наукового соціалізму, Маркс, ок­реслив у своїй класичній формулі: “Побут означує свідо­мість”.

Як бачимо, фільозофія соціалізму є наскрізь матеріалістична й раціоналістична; вона відкидає ідеалізм, зневажливо уважаючи його за “неуцтво” (в сучасній практиці побратима “соціалізму, московського комунізму, ідеалізм — це вже просто “контрреволюція” зо всіма випливаючими з того наслідками…). Мимо цього, як вже згадували, марксівська соприхильників характеру догми-релігії.

Пояснювати це явище треба не лише прикметами самої незмінної людської натури (навіть і обтяженої надмірно всі­ма атрибутами самопевного марксівського “всезнайства”…), але й внутрішніми суперечностями фільозофії марксизму. Ці суперечності виявляються вже з побічного розгляду так зв. діалектичного матеріалізму (діалектики), на якому базується світогляд соціалізму й комунізму. З одного боку діалектика відкидає ідеалізм і засади абсолюту, претендуючи на ролю точної, раціоналістичної науки. Вона сприймає життя, як нев­пинний рух, основою якого є протиріччя, що опреділюють само буття. Розвиток усіх історичних явищ лежить на так зв. “законі трьох фаз”, із яких остання незмінне приводить до вищого щабля поступу…

Встановлюючи ці “закономірні” протиріччя, що стають якимсь “началом усіх начал” — діалектика, сама того не по­мічаючи, повільно перетворювалася в містику, а спроби “на­укового” обосновання згаданих “трьох фаз” суспільного роз­витку завели її в глухий кут ортодоксальної схоластики. Визнавцям соціалізму нічого не лишалося, як прийняти її за мі­стичну догму, “увірувати” в неї — отже допуститися того, що заперечує сама раціоналістична природа діалектики…