Микола Сціборський - Націократія

Розчарованість із устрою капіталістичної демократії най­більш виразно проявилася у вигляді нової ідеї й політичної концепції суспільно – виробничої організації людства – в соціалізмі. Останній — перейшовши початковий етап різних утопійних теорій — уже в другій половині минулого століття проявляється в житті у вигляді так зв. наукового, чи марксівського соціалізму.

Об’єктивно розглядаючи історичні обставини творення й діяння соціалістичної концепції, що з’явилася якраз у добі розвитку політичної демократії, треба признати, що причиною її появи була не лише практична неспроможність демократії задовольняюче розрішити ряд суперечних проблем життя, але й ті духово-психологічні умови, що їх виплекала була сама демократія.

Історія культури вчить, що людство від віків безнастанно шукало великих, імпонуючих ідей, що могли б полонити його душу, свідомість і почування. Раніше тими ідеями були ре­лігії (Будди, Христа, Магомета і т. д.); в нові часи — політичні та фільозофічні теорії. Кожного разу приклонники таких ідей схильні були уважати їх як щось незрушиме й непомиль­не, за пічні правди (для прикладу можна взяти хоч би сучасний московський комунізм, що чим далі, тим більш прибирає характеру єдиної, нетерпиме виключаючої всі інші, релігії се­ред його визнавши).

Демократичні й лібералістичні теорії в боротьбі з поточним укладом старої станової монархії, поквапилися зруй­нувати й її духово-культурні основи, то базувалися на авто­ритеті влади, черпали свою .мораль із приписів релігії, а мету життя добачували у вірності християнізмові та монархові. Аб­страгуючи від оцінок внутрішніх і суспільних вартостей культури часів старої монархії, треба ствердити, що для неї скріплюючим цементом була її духовність. Хоч впливи й здобутки цієї культури охоплювали безпосередньо лише обмежені, упривільовані версти (аристократію, духовенство), то все ж, спираючись на, єдиному принципі, вони у відповідному переломленні поширювалися посередньо і на народні маси, фор­муючи світогляд останніх на якійсь вищій, абсолютній ідеї, що становила основну підвалину цілої державної й суспіль­ної організації.

Народженню демократії також присвічували ідеї, що їх . уважали за “вічні правди”. Проте на основі їх вона — сама наскрізь релятивістична й раціоналістична – не спромоглася створити свого закінченого й абсолютного світогляду. У від­ношенні до всіх проблєм життя й духа, що на них стара куль­тура вміла відповідати або означеним “так”, або категоричним “ні” — демократичні теорії давали невиразні, спірні відповіді. Руйнуючи попередні (хоч кількісно обмежені, але якісно виповнені) духовно-моральні основи культури, демократія розбудовувала власну цивілізаційну систему, оперту на засаді кількісного поширення, при одночасовій деградації її внутрішньої суті. Віру, абсолют, дух і мораль минулого засту­пили – скептичність, умовність і матеріалістична розрахунковість нової доби.

Від цих світоглядових тенденцій демократії не важко бу­ло вже перекинути місток і до соціалістичних теорій, що — використовуючи її психологічне тло — послідовно приходи­ли до засадничого заперечення всякого ідеалізму й усякої духовності, переносячи увесь зміст і таємницю світобудови в площину своєї матеріалістичної діалектики, що визнає лише єдиний “закон” шлунка…

Не створивши ясного, сугеруючого своєю суцільністю й величністю суспільного ідеалу, демократія не зуміла також ви­кресати в свідомости мас ясного образу людського співжиття в перспективному пляні. Її гасла були лише обривками, відір­ваними фрагментами цього пляну, а політична чинність, узалежнена від хибних надій у “непомильність” волі більшості, органічно була непридатною для якої будь плянової творчості.

Використовуючи всі від’ємні сторони політичної демо­кратії, особливо зневіру суспільних мас в її спроможність станути арбітром зростаючих соціальних конфліктів — соціалізм протиставив їй свою власну концепцію, що скоро зискала багатьох прихильників. Необхідно підкреслити, що роз­хитуюча до решток, зрушену впливами демократії, духову основу життя, та поглиблюючи матеріалістичний світогляд суспільства до вульгарного рівня “тваринної” ідеології — соціалізм тим не менше спромігся надати цій ідеології імпонуючих форм.

Ліберальній факультативности ідей демократії, він про­тиставив свою власну ідею у формі виключного, безкомпромісового та зобов’язуючого всіх наказу. Супроти демократич­ної невиразності й пасивності до проблем організації співжиття суспільства — соціалізм видвигнув плян-схему унормовання політичних, соціальних і господарчо-продукційних відносин будучого життя. Непримиримий у свому світогляді, він і свій реконструктивний соціальний плян наказував прий­мати за непомильну, неминучу в здійсненні догму, що опирається на складній, часто псевдо-науковій, аргументації.