Обмежуючись лише на пасивному голошениі своїх старіючих ідей, лишаючись вірною принципам “вільної гри” соціальних сил, в якій — після існуючого хибного переконання – добро “само” повинно неминуче перемогти зло для дальшого “поступу”, провідна політична демократія не спромоглася вхопити в сильні руки керми подіями і втратила відповідний мент для свого власного скріплення в перспективах історії. І хоч подібний поступ її ідей і системи продовжувався в ряді всіх послідуючих десятиліть, то це вже був лише поступ інерції.
Реальна дійсність все більш розхитувала віру широких мас, в універсальність демократії і в її спроможності з успіхом розрішити нові складні проблеми. Внутрішньо мінялася і сама демократія, її початковий зміст, означуваний духовістю, що забезпечувала творчість, виповнювався примітивним матеріалізмом, єдність початкової мети — заміняли антагонізми, а перестаріла енергія оберталася у силу безвладності. Патос і віра зникли, уступаючи місце пожовклим теоріям і мертвим, і традиціям без змісту.
Народженню демократії на початку присвічували ідеї, що уважалися за “вічні правди”. Одначе, на основі їх вона не спромоглася створити закінченого і абсолютного світогляду. Це і не дивно, бо сама, надміру аналітична, наскрізь раціоналістична і скептична, природа демократії була здібна лише на створення “умовних”, релятивних ідейних вартостей. Так повільно віру, мораль і дух минулого заступала зроджена нею матеріалістична розрахунковість нової доби.
Розчарованість в реформаторській і ідейній місії демократії найбільш яскраво проявилася у вигляді нової ідеї, нової концепції політичної і суспільно – виробничої організації — в соціалізмі. Коли капіталізм для демократії був свого роду, “внутрішнім шкідником”, що непомітно підточував її силу, то соціалізм — відкидаючи устроєві і ідеологічні підвалини демократії — проголошував їй війну і чатував на її знищення. Так опинилася вона між двох сил, з яких кожна розхитувала її по свому…
В звичці своїй до “толєранції”, демократія своєчасно не добачила цеї небезпеки. Зрештою погамувати відосередне, діяння капіталізму і соціалізму вона могла лише при умові створення власної планової системи, що здібна була б дати вичерпуючі вказівки, для всіх складних проблем нового життя. На це демократія не спромоглася.
Причини цього лежать насамперед в певних дефектах її ;державно-політичного устрою. Як відомо, приймаючи нарід за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму. Коли парламентарна система давала певні користі раніше, то тепер позначається вона цілою низкою органічних хиб. Зростаюча боротьба політичних — класових і господарських інтересів привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто з’являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси.
В стремлінню здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчого принципу, і перетворюють проголошену демократією за “святе святих” свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народніх мас з одною метою: “вибити” з них побільше голосів за кандидата даної партії…
Сучасний парламентаризм витворює свого роду “спеціалістів” від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають “торгівельними бюрами”, де можна купити-продати суспільний інтерес по в подобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. В наслідок —найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики.
Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже, більшості,— обертається в середник його використання в руках меншости. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному голошенню “високих” ідей, ще більш понижуючих в суспільній опінії їх авторитет і вартість.
Читать дальше