Микола Сціборський - Націократія

Свідомість цього опрокидує наївно-обивательські мудру­вання на тему створення спільного фронту революційного націоналізму з легалістичними партіями на засадах національної солідарності й у вигляді “всеукраїнських конгресів” для бо­ротьби з зовнішніми ворогами.Ідеологічна істота, націократична концепція й визвольне наставлення націоналізму є тимифакторами, що солідаризутоть на національному ідеалі всі органічні складники нації в одну духово-політичну цілість. Національна солідарність стає натомість абсурдом,коли в існуючих умовах хочемо її застосувати до наших партій, щосамою своєю природою й політичною чинністю творять дже­релопартикулярного розкладу й негуючого заперечення на­ціональної єдності. Помиляються ті, хто від “об’єднання” націоналістів із уенерівцями, гетьманцями, ундівцями, соціалістами і т.д. сподіються побільшення нашої, зовнішньої відборонности.На ділі така неприродна спільність загрожувала б лише послабити визвольний рух, розпорошуючи силову й мо­ральну потугу самого націоналізму. Його ідейний, безкомпромісовий, боєвий порив міг би бути тоді обезкровлений отрутою угодовської псевдо-логіки й. спекулянства.

Рішаючим є те, що націоналізм — це не плитка партійна теорійка; це універсальний і непримиримий у своїй внутрішній рації світогляд, “Погоджувати” його з кимсь методами “конгресових дискусій” і гандлю немислимо. Сила націоналізму в його фанатичній вірі у власну правду, в тій послідовності, що нерозривно в’яже його принципи й теорії з методами чинногозастосовання їх до життя. Поєднання ідеологічного й визвольного наставлення націоналізму з політичною тактикою тактикою “всеукраїнських конгресів”— було б для нього рівно­значне з самогубством і перетворенням його твердих, високих постулатів в теорії — в жалюгідну та лукаву опортуністичну комедію в практиці.

Коли партії взагаліє неорганічним для націй плодом хворобливих соціально-політичних відносин, що їх створили капіталізм і демократія, то внаших умовах їх штучний харак­тер виявляється ще з більшою виразністю. Українські партії не відображують ані збірних національних інтересів, ані процесів соціальної диференціації нації навіть у тій мінімальній мірі, як це бачимо в умовах європейської парламентарної демократії. Ми часто забуваємо, що всі вони (і на укр. землях, і на еміграції) – це лише кілька соток ізольованих від народних мас інтелігенських “політфахманів”; власне ця цілковита відірваність наших партійних гуртків і “цент­рів'” від народу й його змагань, обумовлює всю шкідливість і безпринципність їх політикування. Хто в цих умовах говорить про “солідаризування” націоналізму з цими рештками нашого болючого “вчорашнього дня” — той виявляє цілковите незрозуміння й завдань націоналізму, і обставин визвольної бо­ротьби!

Концепцію національної диктатури ввесь партійницький табор стрічає істеричним криком і провокаціями, ніби укра­їнські націоналісти (“фашисти”) хотять “поневолити нарід”. Це й зрозуміло! Він знає, що національна диктатура — це сигнал його безславної смерті. Борючись за своє існування, він ладиться в мент — коли на терези долі буде кинене жит­тя нації — знову відновити страхіття партійної анархії в сум­ному стилю кам’янецько-тарнівських “демократичних” і “соціа­лістичних” міністерств. Між тим спротив історичних ворогів, їх небезпечні впливи серед певних, вже здеморалізованих і засимільованих окупаціями, прошарків українського насе­лення, неминучі вияви внутрішньої анархії, що намагатиметь­ся розкладати зрушені до чину маси — все це вимагатиме твердого режиму національної диктатури, що, відкидаючи мягкотілі групові “коаліції” й спекулятивні, несвоєчасні “голосовання” мав би авторитет, спроможність і силу вхопити в за­лізні руки керму подіями, здушуючи всі відосередні процеси революції.

В цих подіях рішатимуть не партійні сектярі й спекуля­тивні “очковтирателі”. Опорою диктатури буде ударний, боєвий легіон революції — організований націоналізм, що чер­патиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й йо­го нової провідної верстви — еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлятиметься не класовими й стано­вими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не “партійними переконаннями” (як цього ба­жали наші політикуючі інтелігенти) — лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активні­стю й якісними, творчими властивостями її представників. На­ші “радикальні” та інші соціалісти на процес творення цієї нової провідної верстви задивляються з підозрінням. По старому прив’язані до демагогічного есерівського “культу” замурзаних пик, немитих лап, освіти “не вище фельдшерської”, на­рочитої хамської розперезаності й загального капцанства, що мають, мовляв, характеризувати “справжнього сина народу” ­­­—