Олександр Федорук - Московитія проти України - політика, культура...

У трагічному реєстрі втрачених національно-культурних скарбів особливе місце посідають культурні цінності, знищені або насильно переміщені з територій багатьох європейських держав впродовж Другої світової війни. Реальні масштаби втрат цінностей ще досі не визначені, а наслідки цього досі не подолані. У нашому уявленні вони кваліфікуються як «в’язні» війни.

Розшук і повернення культурних цінностей, втрачених або переміщених під час Другої світової війни, в результаті різного роду збройних конфліктів, внаслідок контрабандних дій, грабіжницьких посягань на державне культурне майно є загальною потребою як держав західних, так і східних, в тому числі південних регіонів Європи, є основою повноцінного функціонування культури. Кожен, бодай незначний успіх на цьому шляху, що об’єднує зусилля багатьох спеціалістів, сприяє відновленню історичної справедливості, декларує прагнення народів до порозуміння.

Культурні цінності стали об’єктом уваги світового товариства. Сьогодні вони об’єднують дії політиків, дипломатів, владних структур, вчених, діячів культури і мистецтва, працівників архівів, музеїв, бібліотек — усіх, кому не байдужа доля культури, хто сповнений турботи про збереження й використання заради прогресу і гуманізму власної культурної пам’яті.

У прийнятій Конституції України ідея збереження, повернення культурної спадщини узаконюється до рівня найвищих інтересів держави, стає нормою внутрішнього співжиття і прерогативою дій у сфері зовнішніх інтересів нашої культури.

Отже, повернення та реституція культурних цінностей, що зазнали протизаконної міграції, опинилися за межею їхнього походження, — проблема, поставлена перед нашою державою самим життям, й вирішення її для нас важливе.

21 вересня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». Цей документ загальнодержавного значення спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва у сфері культури, і він є обов’язковим до виконання для усіх фізичних і юридичних осіб, які перебувають чи ведуть свою діяльність по збереженню культурних цінностей на території України.

Четверта стаття Закону регламентує обов’язкове повернення в Україну: а) незаконно вивезених з її території культурних цінностей; б) евакуйованих з території України під час війни та збройних конфліктів і не повернутих назад; в) тимчасово вивезених з території України і не повернутих.

Реституційний дискурс України і Росії у контексті культуротворчої діяльності збільшує простір ініціатив, замінюючи діалектику «пінг-понгової дипломатії», що не спрацьовує на престиж культури. Німецькі архіви Розенберга, Вашингтонські архіви про переміщення культурних цінностей в окупаційних зонах, врешті напівзакриті московські сховища так званого СВАГу (Советская Военная Администрация Германии. — О.Ф.) — це поле для нових напрацювань і над цим треба думати спільно, включати прогностичні плани академічних наукових інституцій, що подекуди перебувають у полоні схоластичних науково-дослідних тем.

Панславістична політика «слов’янського базару» сьогодні не спрацьовує, бо це — мильна бульбашка, з якою грають лицедії-політики. Доки українські культурні цінності перебуватимуть у московських державних сховищах заручниками, а подекуди і «в’язнями війни», доти специфіка «слов’янського базару» виглядатиме облудою і нічого іншого, крім чергової спроби закинути зашморг на шию української культури, не означатиме. Балачки про дружбу і братерство в такому разі нагадують взаємну гостинність журавля і лисиці, де статус гостинності вирішується в кумедний спосіб: журавлю пропонують їсти з тарілки, а лисицю вгощають їжею з довгого глека.

Поведінка московських імперіалістів від політики і культури типу Лужкова—Забеліна—Гризлова відверто агресивна і формує негативний образ українця в російському суспільстві, а в ставленні до української спадщини набуває відверто войовничого характеру. Така поведінка виробляє у кожної здорової людини інстинкт захисту і самозбереження. Вона може бути розрахована на адекватне гасло, яке колись у хвилину запалу виголосив Микола Хвильовий. Виголосив не як тотальне заперечення усього сущого, а як протест проти імперіалізму, базару шовіністів.

Доки житиме хоча б один українець на землі, доти житиме в його пам’яті незламний Тарас Шевченко! Боротьба за свободу народу, землі, культури була провідною в усі часи і епохи для кращих синів і дочок України. Мав мужність Улас Самчук визнати: «І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства» 6. Йшлося Самчукові про те, аби виховати народ з рівня приниженого натовпу, перетворити натовп з сірої, без ідеалів черні у згуртований, свідомий своєї ролі і призначення на рідній землі нарід! Півстоліття минуло з тих пір, а проблема, що її означив У. Самчук, донині жива, і хвилює вона багатьох, і є тверде переконання: чужинці в Україні найменше думали про ідеали українського народу. Вони зводили народ до позиції черні! Найбільше хотілося чужинцям цього! Так само думав Улас Самчук і про гітлерівців, що 1941 р. розпочали війну і хотіли «підбити цю землю і зробити її своєю власністю назавжди. Не рахуючись з населенням, яке тут вже жило віками. І робили вони це з мурашиною невтомністю й послідовністю» 7.