Збіґнєв Герберт - Лабіринт біля моря

Я намагався якомога точніше викласти суть перебігу думки творця психології глибин, яка міститься в його невеликій епістолярній спробі пояснення певного особливого психічного явища. А позаяк ця спроба блискуче й переконливо написана, я почав було міркувати, чи не траплялося й зі мною щось подібне. Адже, коли ми читаємо підручники психіатрії, то знаходимо в собі завдяки емпатії різні описані там хвороби.

Спершу я запитував себе, як то воно з тим моїм відчуттям вини перед лицем шедеврів. Відповідь дати нелегко; зізнання будить потвори суб’єктивізму, наказує міркувати про дитинство, життєві невдачі чи про тих, кого нам бракує, про наших покійних близьких, яким не судилося розділити з нами радість, породжену переживанням прекрасних речей.

Отож так: стоячи на Акрополі, я кликав душі моїх полеглих колег, я журився над їхньою долею, вже навіть не тому, що вони загинули лютою смертю, а співчуваючи, що їм було відібрано невичерпну чудовість світу. Я сіяв безшелесну тишу на забуті могили.

Проте, якщо я все ж не впав у описаний Фройдом скептицизм, збентеження віри в реальне існування того, що побачив, то трапилося це через кілька істотних причин. Коли вже я став обраним, думалося мені, і то без особливих заслуг обраним у грі сліпої долі, то я мушу надати цьому виборові сенсу, позбавити його випадковості й довільності. Що це означає? Це означає — бути гідним вибору й вчинити його моїм власним вибором. Уявити собі, що я делегат чи депутат усіх тих, кому не вдалося. І, як належить делегатові чи депутатові, забути про себе, напружити всю свою вразливість і здатність до розуміння, щоб Акрополь, кафедральні собори, Мона Ліза повторились у мені, звісно, в міру мого обмеженого розуму й серця. І щоби те, що я в них втямив, я здужав переказати іншим.

Той факт, що я завжди невпевнено почувався перед шедеврами, я вважаю природною річчю. Шедеври мають законне право руйнувати нашу зарозумілу впевненість і ставити під питання нашу важність. Вони відбирали мені частину моєї дійсності, наказували мовчати, припинити мишачу метушню навколо неважливих і недоумкуватих справ. Вони також не дозволяли, «щоби я, — як каже св. Томас Мор, — занадто багато клопотався про те напринджене щось, що зветься “я”». Якщо годиться назвати все це оборудкою, то була вона найкориснішою з усіх можливих оборудок. В заміну за смирення й сумирність вони давали мені «мед і світло», якого сам я у собі не потрафив би створити.

Одним із смертних гріхів сучасної культури є те, що вона боягузливо уникає фронтального протистояння з найвищими вартостями. А ще — зухвала певність, що ми можемо обійтися без зразків (і естетичних, і моральних), бо начебто наше становище у світі є винятковим і не порівнюваним ні з чим. Тому, власне, ми відкидаємо допомогу традиції, грузнемо в нашій самотності, порпаємося в темних закамарках покинутої душеньки.

Існує помилковий погляд, наче традиція є чимось схожим на спадкову масу, і що її успадковують механічно, без докладання зусиль, тому ті, хто вороже ставляться до успадкування й незаслужених привілеїв, виступають проти традиції. А тим часом далебі кожен контакт із минулим вимагає зусиль, праці, до того ж, він важкий і невдячний, бо наше маленьке «я» скрегоче й борониться від нього.

Я завжди прагнув, щоб мене не покидала віра, наче великі творіння духу є більш об’єктивними, ніж ми. І вони нас судитимуть. Хтось слушно сказав, що то не лише ми читаємо Гомера, оглядаємо фрески Джотто чи слухаємо Моцарта, але й Гомер, Джотто і Моцарт вдивляються та вслухаються в нас, переконуючись у нашому марнославстві та дурості. Бідні утопісти, дебютанти в історії, підпалювачі музеїв, ліквідатори минулого подібні до тих божевільних, які нищать твори мистецтва, позаяк не можуть пробачити їм спокою, гідності й холодного променювання.

Немає на світі будівлі, яка б так довго займала мою уяву. Фото, рисунки, описи — все це було ріденькою кашкою, позбавленою запаху, кольору й тла. Я непогано знав топографію, розміри й контур головних храмів, проте весь комплекс був розташований неодмінно на площині, мав гіпсову барву, не дихав світлом, а небо над ним було з паперу.

Я не зумів вигадати жодного куща і причепити його до гори, яка — і цього я боявся найбільше — виявиться жалюгідним пагорком, ні залому скелі, ба навіть тіні, яку відкидають колони. Все було з водянистого молока й настільки лінійно правильним, що око й схована в оці частка дотику стікали по цьому образі, позбавленому маси й шерехатості, мов по склі.