Збіґнєв Герберт - Лабіринт біля моря

Коли я їхав туди, в мені наростав острах, що очна ставка знищить те, що багато років поспіль будувала терпляча уява. І чи матиму я відвагу зізнатися (бодай самому собі), якщо святе узгір’я та вцілілі на ньому рештки храмів не промовлять до мене, якщо вони виявляться однією з-поміж багатьох, а не єдиною чи принаймні винятковою руїною серед численних, розсіяних світом руїн? Чи приєднаюся я до триваючої століттями змови захвату, яка полягає — ми про це добре знаємо — не стільки у знову й знову поновлюваному зворушенні, а в силі вмовляння, в репетиції віри.

Корабель причалює до порту в Піреї. Перше розчарування: Афін не видно. Портові споруди закривають місто, розташоване за кілька кілометрів у глибині суходолу. А прецінь — здавалося б — саме з боку моря ми мали б побачити найперший вид. Я побоювався, що хитрощі фотографів виносять Акрополь наче корабель на високій хвилі.

До міста треба їхати автобусом. Я сів праворуч. Низка будинків, пакгаузів, неохайних складів і крамниць, вкритих білим пилом. І раптом над вузькою вуличкою, цілком несподівано, високо вгорі — він!

Під час другої мідійської війни перси вдерлися на Акрополь. Нечисленні захисники, які не покинули міста, були вбиті, храми спалено й перетворено на румовища. Тим разом справдилися слова дельфійської піфії. Коли в 479 році до Р.Х., після перемог під Саламіном і Платеями афіняни повернулися до своєї столиці, Акрополь — як хтось влучно сказав — був порожнім цоколем.

Великі споруди персів чи піраміди — що б ми не казали про їх красу — є для нас анонімними творами. Акрополь, той, який існує досі, пов’язаний із іменем Перикла.

Ця постать розрослась у нашій свідомості. Його політична діяльність тривала тридцять два роки, а попри це все п’яте століття ми називаємо віком Перикла.

Про нього збереглося чимало свідчень і чимало суперечливих оцінок. З-поміж античних авторів Фукідід і Плутарх рішуче обстоюють Перикла; Аристотель і Платон — виступають проти нього. Платон не вагається назвати його в Горгії поганим політиком. Повний його портрет вислизав з-під пера науковців і романістів. Один із найкращих знавців грецької політики того періоду Ж. д’Аспермон Лінден порівнює його з видатними англійськими вігами. Далебі, цей середземноморський державний діяч радше нагадує англійських джентльменів, опанованих, на позір лагідних, а прецінь вони втілювали свої плани з залізною послідовністю.

Радше самотній, тобто оточений вузьким гроном тих самих приятелів, до яких належав Фідій, не лише геніальний скульптор, а й хтось на кшталт Мальро поруч із Периклом.

Чимало його особистих рис суперечили класичному портрету лідера й либонь не будили спонтанної симпатії. Він не брав участі в публічних розвагах; ніколи не сміявся. « Il n’allait jamais dîner en ville [25] Il n’allait jamais dîner en ville (фр.) — «Ніколи не бував на прийомах». », — каже про нього слідом за античним автором один із біографів, що в устах француза означає відмову від однієї з найбільших принад життя. Цей багатий, блискуче освічений аристократ став, усупереч родинним традиціям і завдяки глибокому патріотизму, керманичем демократії. До народу в нього не було довіри (а в молоді роки він узагалі відчував до нього відразу); Перикл уважно спостерігав за настроями свого міста і кидав свій авторитет на шальки терезів у вирішальні моменти, сильний незрівнянною промовистістю та здатністю переконувати. Перикл знав, що не стане великим без Афін (великий політик маленької держави — це персонаж комедії), і хотів, мов ревнивий коханець, щоб Афіни завдячували щастям і славою лише йому.

Його характер, його приватне життя були надміру пересічними; а відомо, що провідник народної партії повинен бути, чи хоча б удавати, «одного з-поміж багатьох». Перикл учинив принаймні дві кардинальні помилки, які відмежували його від «людини з вулиці». Він оточував себе митцями, ба навіть гірше — філософами, як-от Анаксагор, який відбирав зірки у богів і називав їх тілами, що світяться, чи Протагор із Абдери, аналітик мови, який навчав, як «із суджень слабких чинити судження сильніші». Пересічні афіняни, мабуть, воліли б, щоб їхній керманич був бравим демагогом, аніж інтелектуалом, і відчували, схоже, інстинктивний страх перед діалектичною трійцею: мова (риторика) — дійсність — влада.