Збіґнєв Герберт - Лабіринт біля моря

І саме в той час тривоги й вагань мені до рук потрапив Лист Зиґмунда Фройда до Ромена Ролана, написаний із нагоди 70-ї річниці його народження і, як випливає з характеру того листа, призначений для пропам’ятної книги, яку приятелі видали на честь великого письменника.

Попри епістолярну форму вступу та завершення, цей уривок із Фройда можна потрактувати як есе, тим більш цікаве, що творець психоаналізу застосовує цей метод до самого себе, точніше кажучи, до певного епізоду власних переживань. Відтоді, коли трапився той епізод, минуло понад тридцять років, проте, будучи на позір цілком банальним, він уперто з’являється — як це визнає автор листа — у полі свідомості, і то без виразної рації чи причини.

Отож, у 1904 році, як і щороку наприкінці серпня чи на початку вересня, Фройд разом зі своїм молодшим братом вирішує провести вакації на березі Середземного моря. Проте цього разу їхня відпустка була коротшою, тож вони відмовляються від традиційної мандрівки до Італії, натомість їдуть до Трієсту, звідки мають намір вибратися на острів Корфу, щоб провести там кілька днів. Випадково зустрінутий у Трієсті знайомий жваво відраджує їх від цього плану. На островах о цій порі року дуже спекотно, пояснює він, натомість значно приємніше було б відвідати Афіни. Kopaбельне сполучення з цим містом має ту особливу вигоду, що залишає мандрівникам три дні на ознайомлення з ним.

Та, здавалося б, розсудлива й принадна пропозиція вправляє обох братів — дивна річ — у доволі похмурий гумор. Вони нерішуче блукають Трієстом і без ентузіазму обговорюють проект мандрівки до Афін, зауважуючи самі лиш перешкоди. Та коли надходить година відкриття бюро Ллойда, вони з’являються біля віконечка і купують квитки, наче забувши на мить про нещодавні побоювання.

«Пополудні в день нашого прибуття, коли я опинився на Акрополі й охопив поглядом краєвид, мені несподівано спала на гадку ця дивна думка: “Отож, усе це насправді існує, так, як ми про це вчили у школі”». Це не надто оригінальна заувага, проте вона влучно виражає відчуття всіх тих, кому судилося вперше опинитися перед Колізеєм, статуєю Венери Мілоської чи портретом Мони Лізи. І власне углиб цього переживання чи відчуття Фройд запускає аналітичний зонд, щоб довести, що воно не таке вже просте й посполите, як могло би здаватися.

На думку творця психоаналізу, тут відбувається особливий випадок співіснування у тій самій психіці двох суперечливих постав і двох діаметрально протилежних реакцій на дійсність, які з них випливають. Звісно, це не якесь патологічне роздвоєння самості, але в особистості постає бентежна тріщина, а простий зв’язок між сприймаючим суб’єктом і об'єктом стає бентежним. Пригляньмося докладніше до цього явища.

Характерною реакцією, яка випливає з першої постави, є здивування, що побачений Акрополь далебі існує, начебто раніше існував сумнів у його реальному існуванні; натомість, знаменною реакцією другої постави є «здивування цим здивуванням», адже реальність Акрополю ніколи не була приводом для сумніву.

Щоб проілюструвати першу поставу, Фройд каже, що з певним перебільшенням його можна було б порівняти з реакцією людини, яка, прогулюючись у Шотландії понад озером Лох Нес, несподівано бачить тіло славетної потвори, простягнуте на березі, і тоді вона змушена визнати: але ж вона справді існує, та водяна потвора, в яку ми ніколи не вірили. Натомість друга постава, додаймо від себе, близька до наївного реалізму, беззастережно акцептує сигнали органів чуттів, залишаючись цілковито відкритою на не збентежений жодною рефлексією захват чи жах.

Найбільш природною інтерпретацією цих двох «конкуруючих» відчуттів було б твердження, що існує принципова різниця між тим, що ми переживаємо безпосередньо, і тим, що знаємо з прочитаного чи почутого, і що це власне взаємне накладання знання й очевидності породжує ту суперечливість відчуттів і збентеження відчуття реальності. Проте Фройд відкидає подібне пояснення як надто банальне й таке, що нічого не пояснює.

Він намагається простежити, чому в Трієсті так опирався прецінь привабливій перспективі поїздки до Афін, і чому на Акрополі його радість, породжену безпосереднім спілкуванням із шедевром архітектури, затьмарила глибока тінь скептицизму. «За свідченням моїх органів чуттів я тепер знаходжусь на Акрополі, тільки не можу в це повірити», чи те ж саме відчуття, висловлене значно більш категорично: «Те, що я зараз бачу, є нереальним».