Скептицизм — ось властиве слово. І не лише слово, але, на думку Фройда, щось значно більше, бо глибоко закорінений у людині психологічний механізм. Дію цього психічного механізму ми добре знаємо з повсякденного досвіду. Скільки б разів не спіткало нас нещастя, ми відкидаємо його з вигуком: «Ні, це неможливо», намагаємося наче ліквідувати ту частину реальності, відкинути її поза межі нашої свідомості. І автор наводить гарний літературний приклад — уривок із поеми Ау de mi Alhama [23] Ау de mi Alhama (ісп.) — «О, бідна Альгамо».
, в якому чітко висловлена ця захисна реакція. Король Боабділ отримує звістку про падіння Альгами. Він чудово знає, що це знак кінця його панування. Втім, позаяк він не хоче цього знати, то ставиться до розпачливої звістки так, наче вона до нього не дійшла, наче її відкидання могло б змінити перебіг подій.
Cartas le fueron venidas,
de que Alhama era ganada
Las cartas echó en el fuego
y al mensagero mataba . [24] Cartas le fueron venidas, / de que Alhama era ganada / Las cartas echó en el fuego / y al mensagero mataba (icn.) — «Звістку йому принесли, / що Альгаму здобуто / Лист до вогню вкинуто, / а посланця убито».
Можна легко зрозуміти поведінку й настрій короля. Він усього лиш намагається подолати своє безсилля, відчути, що його влада є такою ж необмеженою, як і колись, отож листа про поразку він кидає у вогонь і наказує вбити гінців. Неспроможний змінити долю, він нищить засоби інформації.
Цю захисну реакцію неважко пояснити, і можна навести низку прикладів менш крайніх, вишуканих чи літературних, натомість ближчих до повсякденного досвіду. Увагу Фройда приваблює інший бік дії того ж самого, за його словами, психічного механізму, темний бік, алогічний, який суперечить інстинктові самозбереження. І він намагається довести, що людина реагує подібно, як і у випадку нещастя — тобто, відкидаючи дійсність, — так і коли її раптом спіткає щастя, велика нагорода, виграш у лотерею чи рука дівчини, котру потай кохаєш. Цю реакцію добре висловлює поточний зворот, який існує мало не в усіх європейських мовах: «Це надто добре, щоб бути правдою». Коли захист від лихої долі є чимось очевидним, тоді навіщо, запитує Фройд, ми реагуємо відрухом скептицизму й недовіри на щось, що несе в собі радість і є посмішкою долі. Цю парадоксальну ситуацію він називає «програшем з причини успіху» і каже, що люди захворюють не тільки внаслідок не сповнення своїх життєвих прагнень, а й тоді, коли дуже інтенсивні прагнення знаходять заспокоєння.
Автопсихоаналіз не був би повним, коли б старий, вісімдесятилітній на час написання того листа-есе Фройд не повернувся у спогадах до часів свого дитинства та юності. Він згадує тоді про убозтво батьківського дому, задушливу й сповнену заборон атмосферу, молодість із обмеженими можливостями та горизонтами.
Ні, він ніколи не мав сумніву в існуванні Акрополю, але й не мав жодної надії побачити його будь-коли на власні очі. І ось, того дня, коли це трапилося, йому хотілося сказати братові: «Чи пам’ятаєш наші молоді роки? Щодня ми ходили тією ж дорогою до гімназії, а в неділю — на Пратер, або їхали до добре нам знаного закутка десь на околиці міста. А оце зараз ми перебуваємо в Афінах, на вершині Акрополю! Який довгий шлях ми здолали!». «І якщо можна порівняти малі речі з великими, — пише він далі, — чи ж не так само Наполеон І у день своєї коронації в Нотр-Дам звернувся до брата зі словами: “Що сказав би наш батько, коли б тепер міг бути поруч?”»
Це вираз радісної гордості, проте триває вона заледве мить, і майже одразу ж її бентежить усвідомлення переступу табу, зривання забороненого плоду, глибоке почуття вини. Почуття вини? Так, відповідає Фройд.
Перед ким? Батько Фройда був незаможним купцем, не надто освіченим, і Акрополь небагато для нього означав. Натомість сини переросли його. Вони дуже високо піднялися над його посполитим існуванням, «позбавили його трону», і саме в цьому замаху на батьківський ідеал варто дошукувався того відчуття вини, яке позбавляє радості, призначеної для тих, хто спілкується з шедевром мистецтва.
У цьому місці на гадку спадають слова великого критика Фройда: «Чи ж комплекс батька, який цілковито прошиває погляди фройдівської школи, доводить, що вона вчинила будь-яке гідне уваги звільнення людини від “родинного роману”? Цей комплекс із усією його фанатичною штивністю й надмірною вразливістю є погано усвідомленою релігійною функцією…».
У цьому листі-розвідці, написаному наприкінці життя, либонь виразніше, ніж в інших творах, автор продемонстрував свій глибокий песимізм. Утім, це не лише пізнавальний песимізм, він стосується самої природи людини, її принципової нездатності до осягнення щастя.
Читать дальше