Литагент Фолио - Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Польсько-український воєнно-політичний союз виявився короткотерміновим. Україна в цей час перебувала в міжнародній ізоляції. Завадила також прагматична політика країн Заходу, насамперед Великої Британії, яка неодноразово радила Польщі укласти мир із більшовицькою Росією. Паризька мирна конференція теж пропонувала сусіднім країнам не вести війну з Росією. На жаль, і американська дипломатія не схвалювала планів Ю. Пілсудського щодо спільної з Україною антибільшовицької кампанії 1920 р. Все це кардинально послаблювало український національно-державний табір, особливо після заборони діяльності її екзильного уряду в Тарнові та Варшаві й ліквідації таборів інтернованої Армії УНР.

Розчленування українських етнічних земель Радянським Союзом, Румунією, Чехословаччиною, Польщею ще більше радикалізувало в міжвоєнний період український національно-визвольний рух. Зокрема, праворадикальні сили – Українська військова організація (УВО), (створена 1920 р.) і Організація українських націоналістів (ОУН) (створена 1929 р., співзасновниками яких були недавні старшини і стрільці легіону УСС, армій ЗУНР і УНР) пропонували збройний шлях відновлення самостійної соборної Української держави; при цьому не заперечувався фізичний терор проти польських урядовців і силовиків, лояльних до них українських діячів. [23] Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: іст. нариси / [відп. ред. С. Кульчицький]. – К., 2005. – С. 450–456; Зайцев О. Український інтегральний націоналізм (1920 – 1930-ті роки): нариси інтелектуал. історії. – К., 2013. – С. 32–37, 244–359; Wysocki R. Organizacja Ukraiсskich Nacjonalistуw w Polsce w latach 1929–1939. Geneza, struktura, program, ideologia. – Lublin, 2003. – S. 114–348. Напередодні Другої світової війни українські націоналісти намагалися заручитися підтримкою офіційного Берліна. Українсько-німецького порозуміння прагнули й еміграційні уряди ЗУНР і Гетьманату П. Скоропадського, які в міжвоєнний період перебралися до Берліна. [24] Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940): ілюстр. біогр. нарис. – Львів, 2013. – С. 358–368.

Ліворадикали в особі нелегальної Компартії Західної України та її легальної «прибурівки» – Українського соціалістичного сільсько-робітничого об’єднання («Сельробу») виступали за соціальне і національне визволення трудящих, возз’єднання Західної України з УСРР у складі Радянського Союзу. [25] Детальніше див.: Сливка Ю. Сторінки історії КПЗУ. – Львів, 1989. – 91 с. Радянофіли отримували фінансову допомогу (у валюті або коштовностях) через нелегальне Закордонне бюро допомоги КПЗУ, Посольство СРСР у Варшаві, Генеральне консульство СРСР у Львові. Щоправда, в лівому малозабезпеченому середовищі краю діяли також легальні сили – представники Українських радикальної й соціал-демократичної партій, котрі обґрунтували ідею створення незалежної Української соціалістичної (демократичної) держави. Соціалістичні ідеї були особливо популярними у 1920-ті роки, коли в радянській Україні активно впроваджувалася політика українізації, а західні компанії брали участь у модернізації промисловості Наддніпрянщини, будівництві гідроелектростанцій і металургійних комбінатів.

Утім, найбільше прихильників у західноукраїнському соціумі здобуло легальне центристське Українське національно-демократичне об’єднання (створене 1925 р.), яке намагалося поєднувати парламентські й непарламентські засоби політичної боротьби задля відродження незалежної Української держави, соборності її земель. [26] Соляр І. Зовнішні орієнтації національно-державницьких партій Західної України. – Львів, 2011. – С. 157–186, 239–301. УНДО, як і праворадикали, виступало проти полонізації культурно-освітнього життя, а також засудило насильницьку колективізацію наддніпрянського села, політику голодомору в УРСР, жертвами якої в 1932–1933 рр. стали не лише українці, а й представники польської меншини (загалом близько 5 млн осіб).

У міжвоєнний період діяли також політичні середовища воєнно-політичної еміграції УНР, котрі прагнули налагодити діалог із представниками центральної та місцевої влади Польщі, прихильниками концепції прометеїзму (тобто федерації визволених народів СРСР з Польщею), виступали за культурно-освітні преференції для українців, мілітарну підтримку Варшави під час наступу нацистської Німеччини у вересні 1939 р.. [27] Комар В. Концепція прометеїзму в політиці Польщі (1921–1939 рр.). – Івано-Франківськ, 2011. – С. 54 – 288; Колянчук О. Українська військова еміграція… – С. 154–190. У ті критичні дні у лавах Війська Польського воювали близько 120 тис. українців, серед них – недавні старшини Армії УНР.