Литагент Фолио - Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Тогочасні українсько-польські переговори відбувалися в режимі таємності, про їх перебіг не знали навіть депутати Сейму, члени сеймової комісії із закордонних справ, більшість польських дипломатів. Лише 3 квітня поляки висунули проект польсько-української угоди, в якій Варшава не лише визнавала Директорію УНР, а й обіцяла їй допомогти у визволенні Правобережжя; за Польщею пропоновано залишити Східну Галичину та сім із дванадцяти повітів Волинської губернії; польській національній громаді в Україні та українській національній громаді в Польщі гарантувалися рівні автономні права. До політичних домовленостей мали бути додані господарська й військова угоди.

Довгоочікуваний політичний договір між Польщею та УНР був підписаний у ніч з 21 на 22 квітня 1920 р. Варшава визнавала незалежність України, а Директорію – верховною владою УНР. Визначено польсько-українські кордони: за УНР визнано територію Правобережжя у межах до 1772 р. Водночас взято зобов’язання не укладати жодних міжнародних угод, спрямованих одне проти одного. Частиною цієї домовленості була військова конвенція від 24 квітня, згідно з якою українські та польські війська стали союзними у боротьбі проти експансії більшовицької Росії, яка неодноразово декларувала своє бажання запалити вогонь світової революції у Європі. Також відзначено спільне ведення бойових дій арміями під загальним польським командуванням, утворення української адміністрації на визволеній території, підконтрольній уряду ЗУНР, підпорядкування залізниці польському військовому командуванню. Українці мали забезпечити польську армію продуктами, організувати евакуацію польських військ після закінчення бойових дій з території України. [19] Красівський О. Українсько-польські взаємини в 1917–1923 рр. – К., 2008. – С. 210–254.

Варто наголосити, що об’єднання збройних сил було важливим не лише для України, але й для Польщі. Ю. Пілсудський зважився на цей крок, попри застереження Антанти, яка не вважала Україну самостійним чинником у боротьбі з більшовицькою Москвою.

Зрозуміло, що цю угоду, яка дозволяла полякам окупувати Східну Галичину й частину Волині, не схвалили українські політичні партії Галичини, а також еміграційний уряд ЗУНР у Відні, який постійно надсилав протестні заяви до Паризької конференції, міжнародної дипломатії, керівників країн Європи та Америки. Особливо критикувався пункт таємної угоди про «відступлення» Польщі Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, частини Полісся і західних земель Волині, який, на думку делегації Української національної ради у Львові, був укладений проти волі західноукраїнської людності. [20] Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. – Т. 5, кн. 2. – Івано-Франківськ, 2011. – С. 27–33. Зазначимо, що вичікувальну позицію стосовно угод зайняли польський Сейм і лівоцентристські партії; натомість націонал-демократи засудили цей союз і навіть похід на Київ.

Однак за тих складних умов у С. Петлюри реальної альтернативи не було. Власними силами визволити Україну, бодай її частину, Наддніпрянська армія не могла. Не вдалось С. Петлюрі й підняти всенародне повстання. Водночас частина наддніпрянців з недовірою ставилася до нового польського походу в країну.

На початку літа лінія польсько-російського фронту розтягнулася від Яруги над Дністром до околиць Києва і далі вздовж Дніпра, по гирло Прип’яті. Наддністрянський відрізок фронту (від Яруги до Липівця) боронили українські дивізії, що входили до 6-ої польської армії. Особливо важкі бої українські козаки провели проти Червоної армії 19–26 липня на берегах Збруча, Серету й Стрипи. Великий героїзм та самопожертву виявили козаки 6-ї дивізії М. Безручка під Замостям наприкінці серпня 1920 р., обороняючи місто від наступу 1-ї Кінної армії С. Будьонного. [21] Польща та Україна в боротьбі за незалежність. 1918–1920 / [ред. Т. Кшонстек]. – Варшава, 2010. – С. 92 – 109, 223, 313.

У середині вересня українські загони спільно з польськими вояками продовжили похід на схід, досягнувши 11 жовтня лінію р. Лозова, де фактично завершилася бойова співпраця з польським військом. Причиною цього стало підписання 12 жовтня у Ризі договору з радянськими республіками Росії та України, згідно з яким Варшава відмовилася від союзу із УНР, а також зобов’язалася не утримувати на своїй території ворожих більшовицькій Росії військових формацій – Армії УНР та інтернованих частин Білої армії. Знесилена Армія УНР 11 листопада форсувала Збруч і опинилася на території Польщі, де була інтернована в таборах Ланцута, Каліша, Щепйорно, Вадовиць, Александрова Куявського, Пікулич та ін.. [22] Колянчук О. Українська військова еміграція… – С. 7 – 113.