Литагент Фолио - Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Агресія царської, а потім більшовицької Росії на українській землі спонукала національно-державні сили шукати союзників у Берліні, Парижі, Лондоні, а також Варшаві, яка вкотре могла стати об’єктом збройної експансії Москви. Втім, геополітика відроджуваної Польщі не цілком узгоджувалася з державно-територіальними планами Західно-Української Народної Республіки, проголошеної восени 1918 р.

Уряд і Українська національна рада – парламент Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), які діяли у Львові, Тернополі та Станіславові у 1918–1919 рр., не йшли на жодні територіальні поступки з владою відродженої Польщі, підтриманою Антантою. Як відомо, під час Ходорівських переговорів навесні 1919 р. антантівська місія Ж. Бартелемі після консультацій з Варшавою запропонувала провідникам ЗУНР територіальний компроміс – залишити українцям столицю Станіславів, частину Прикарпаття і все Надзбруччя; до Польщі мали відійти не лише Перемишль і Львів, а й Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Провідники ЗУНР відкинули цю пропозицію, погодившись лише на тимчасове перемир’я. [12] Державний архів Львівської області (далі – Держархів Львівської обл.). – Ф. 257. – Оп. 2. – Спр. 1449. – Арк. 7 – 10. Натомість голова Директорії УНР С. Петлюра, котрий прибув до Ходорова 27 лютого, наполягав на визнанні пропозиції Бартелемі з умовою, що Антанта визнає УНР і надасть допомогу українцям у боротьбі з більшовиками. [13] Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. – Відень, 1922. – С. 77. С. Петлюра мав намір, який збігався з планами Заходу, – примирити українців з поляками, щоб спрямувати Галицьку армію проти більшовиків. Однак спроба Антанти та Польщі досягти миру й повернути обидві українські армії на схід – провалилася. Все те дало підстави надіслати до Польщі армію Галлера, яка у травні – липні 1919 р. відтіснила Галицьку армію на Тернопільщину до Збруча. [14] Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. – Львів, 1998. – С. 381–390.

Цього часу емісари С. Петлюри вже вели офіційні і неофіційні таємні переговори з варшавськими чиновниками. С. Петлюра звернувся 9 серпня 1919 р. до Ю. Пілсудського з листом, де висловив пропозицію перенести польсько-українські відносини з площини антагонізму й боротьби на ґрунт взаємного порозуміння та узгодженої боротьби перед спільним ворогом. А вже 1 вересня між УНР і Польщею підписано угоду про перемир’я, в якій декларовано дружню нейтральність обох армій, визначено лінію розмежування на Волині (Корець – Олевськ – Мозер). І тільки після завершення дев’ятимісячної українсько-польської війни польська армія за згодою уряду ЗУНР у листопаді – грудні 1919 р. зайняла Кам’янець, район Мирополя – Любара, згодом Проскурова; тоді ж було інтерновано близько 8 тис. хворих, поранених і деморалізованих вояків Армії УНР. [15] Руккас А. Разом з польським військом: Армія Української Народної Республіки 1920 р. – Ніжин, 2013. – С. 8 – 12. Нарешті, 2 грудня підписано декларацію УНР про головні принципи відносин з Польщею. Згідно з цим документом, Наддніпрянська армія забезпечувалася матеріально-технічною допомогою, українські військовополонені та інтерновані звільнялися, дозволявся транзит до України через польську територію озброєнь і обладнання. Ю. Пілсудський дав також згоду на формування в Польщі українських збройних сил, резерви для чого можна було віднайти в таборах для інтернованих у Пікуличах під Перемишлем, Ланцуті, Бересті Литовському, де восени 1919 р. перебували понад 2 тис. полонених та інтернованих вояків. [16] Колянчук О. Українська військова еміграція в Польщі. 1920–1939. – Львів, 2000. – С. 55 – 134.

Однак наприкінці зими 1920 р. стало зрозуміло, що більшовицька Москва розпочинає підготовку до масштабного удару на Мінськ і Варшаву. Радянські війська мали утримувати оборону, а згодом перейти в наступ. У середині березня польська розвідка перехопила радіодепешу, де стверджувався намір Москви перекинути з Кавказу до України Першу кінну армію С. Будьонного. Це переконало Верховного головнокомандувача Ю. Пілсудського завдати превентивного удару на українському напрямку. Білі війська видавалися ненадійним союзником. Тому головну ставку було зроблено на воєнно-політичний союз з УНР. 11 березня 1920 р. відновлено переговори з Дипломатичною місією УНР. Однак перші дні переговорів минули в суперечках, які стосувалися лінії майбутнього українсько-польського кордону на Волині. У зв’язку з цим С. Петлюра у листі до прем’єра І. Мазепи 15 березня написав: «Польща має визнати нас, але, очевидно, за дорогу ціну; п’ять повітів Волині хоче собі взяти: Ковельський, Луцький, Дубенський, Рівненський і частину Крем’янецького. Про це офіційно сьогодні не говорять, але завтра-позавтра можуть рішуче заявити. Що нашій місії пощастить одстояти – сказати не можна. В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці». [17] Мазепа І. Україна в огні й бурі революції (1917–1921). – К., 2003. – С. 402. Водночас поляки погоджувалися допомогти військовими та іншими засобами відвоювати в більшовиків лише Правобережну Україну до Дніпра, що теж не влаштовувало українську сторону. Вважалося, що Варшава не має юридичних прав на Лівобережжя, яке тривалий час перебувало у складі царської Росії. При цьому важливо було й не погіршити відносини з Антантою, яка після поразки А. Денікіна й надалі відстоювала плани відродження «єдиної і неподільної» Росії, допомагаючи білому генералу П. Врангелю захопити не лише Крим, а й здійснити похід на більшовицьку Росію. Не сприяла переговорам і позиція галицьких політиків, котрі, на думку С. Петлюри, були «хворим відгуком розпуки та дезорганізації». У ті дні він зауважував своєму військовому міністру: «Ми повинні в ім’я державності не рахуватися з розпукою, а мати тверду державну волю і не піддаватись на провокацію, все одно чи остання походить з нервів політичних, чи зі свідомих і недобрих мотивів». [18] Петлюра С. Статті, листи, документи. – Т. 1. – Нью-Йорк, 1956. – С. 263–264.