Литагент Фолио - Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Зважаючи на те, що аграрні відносини на українських землях повинен регулювати галицько-волинський сейм автономної української території в Польщі, УНДО вимагало від уряду:

1. Виконати закон від 26 грудня 1925 р. про парцеляцію на користь місцевого сільськогосподарського населення.

2. Ліквідувати інструкцію про заборону продажу земель українцям і передачу її колоністам.

3. Виділити концесії українському парцеляційному банку.

4. Призупинити надання дотацій на військову й цивільну колонізацію з оборотного фонду земельної реформи.

5. Надати кредити на закупівлю, комасацію з меліорацією з оборотного фонду земельної реформи зі спеціального адміністративного фонду земельного державного банку. [273] Баран С., Порай З. За рідну землю… – С. 70; Справа українська // Зошити історичні. – Париж, 1985. – № 71. – С. 125.

Відповідно до повідомлень української преси, від 15 жовтня 1936 р. до 1 січня 1937 р. було проведено 166 антиколонізаційних віч. Акції зміцнили впливи УНДО в українському суспільстві, однак склалася ситуація, в якій офіційно партія підтримувала нормалізаційний курс щодо уряду. Водночас вона сприяла зростанню націоналістичних настроїв в українському суспільстві. Зрозуміло, що це посилило ворожість польських політичних партій та організацій.

Реакція УНДО у пресі та Сеймі сприяла появі проекту закону Міністерства сільського господарства і аграрних реформ «Про обіг новоутвореною в результаті парцеляції нерухомістю». В. Мудрий на пленарному засіданні сейму 2 грудня 1936 р., згодом З. Пеленський, виступаючи 26 січня 1937 р. у бюджетній комісії, наголосив, що політика міністерства та його колонізаційні плани мають політичний характер, спрямований проти українського селянина. На знак протесту представники УПР у бюджетній комісії голосували проти бюджету Міністерства сільського господарства і аграрних реформ. Проте за ухвалення бюджетного закону УПР проголосувала, чим виразно підтримала нормалізаційну лінію УНДО. В. Мудрий у промові на пленарному засіданні Сейму 27 лютого 1937 р. знову критично оцінив наміри міністерства. Він закликав припинити антиукраїнську аграрну політику уряду, однак чимало часу в промові відвів аналізові перебігу нормалізаційних процесів. «Велика ідея порозуміння двох народів, – сказав В. Мудрий, – в ім’я кращого майбутнього не знайшла відповідного відгуку в значній частині польського суспільства». [274] Sprawy NarodowoŚciowe. – 1937. – № 1–2. – S. 90.

У 1937 р. стало очевидним, що політика нормалізації українсько-польських відносин не виправдала сподівань української сторони. Такий перебіг подій сприяв еволюції настроїв українського громадянства проти Польської держави. Очікування і сподівання багатьох українських політиків змінювалися розчаруванням, яке дедалі більше набирало характеру незадоволення.

У липні 1937 р. скликано крайову нараду УНДО, де розгорнулася гостра дискусія щодо подальших політичних перспектив. Представники опозиції у складі Д. Левицького, В. Кузьмовича, С. Барана та ін. вимагали від керівництва партії заявити про банкрутство «нормалізації», а в Сеймі та Сенаті перейти до рішучої опозиції. В. Мудрий, В. Целевич та ін. не заперечували факту відсутності будь-яких позитивних результатів. Головний «архітектор» цієї політики, підбиваючи її дворічні підсумки, визнав, що «нормалізація» дала українцям «багато розчарувань, а мало позитивного». [275] Свобода. – Львів. – 1922–1939. Однак керівництво УНДО висловилося за її продовження, з огляду на зацікавленість українців Польщі як потенційному військовому союзнику у боротьбі з СРСР.

УПР надіслала у липні 1937 р. урядові доповідну записку під назвою «Криза нормалізації польсько-українських відносин». У ній на підставі численних фактів доводилося, що польський уряд за більше ніж два роки реалізації нормалізаційного курсу не задовольнив жодної з істотних вимог українців. Водночас УПР висловила переконання, що «нормалізація польсько-українських відносин є для обох народів історичною необхідністю, і банкрутство цієї політики може мати трагічні наслідки і для Польської держави, і для українського народу». Окрім «максимальної політичної мети» – територіальної автономії українських земель, у документі перелічувалися найважливіші українські вимоги: скасування осадницької колонізації, кредити українським фінансовим інституціям, субсидії культурним, освітнім, науковим, господарським і спортивним організаціям, зміна політики на території Лемківщини, прийняття українців на державну службу тощо. [276] Держархів Львівської області. – Ф. 1. – Оп. 51. – Спр. 491. Проте уряд залишався глухим до українських домагань.