Володимир Ричка - Володимир Мономах

Визначальною для двірцевої культури Київської Русі, стилю життя її політичної й церковної еліти була відкритість зовнішнім культурним впливам, у їх творчому синтезі на грунті києво-руської (слов’янської) самобутності.

У цій полікультурній атмосфері і зростав Володимир. За середньовіччя, дитина з малих років прилучалася до життя дорослих, переймалася їхніми заняттями й турботами. Разом з іншими хлопцями Володимир вправлявся на дерев’яних мечах, готуючись до майбутніх ратних подвигів та опановував майстерність верхової їзди.

Своєрідним вступом до громадського життя новонародженого члена княжого дому Рюриковичів були пострижини , які здійснювалися на третьому чи навіть другому році життя княжича. Зазвичай цей обряд відбувався за участі місцевого єпископа в кафедральному храмі. Щодо Володимира Мономаха то, очевидно, йдеться про Софійський собор у Києві.

Обряд пострижин існував також у Візантії. В давніх германців він супроводжувався оперізуванням хлопчиків. У середньовічній Русі, як засвідчують літописні джерела, пострижини княжича супроводжувалися його першим посадовленням на коня. Завершувалася церемонія загальноміським святом й учтою на княжому дворі.

Дитинство Володимира не було безхмарним. Воно припало на часи бурхливих змін у громадсько-політичному житті Київської Русі. Коли малюку не було й року, помер його дід Ярослав, який доклав чимало зусиль для розбудови Київської держави та домігся її процвітання в нерозділеній Європі. По смерті Ярослава Мудрого, яка наздогнала його 20 лютого 1054 року у Вишгороді, старший його син Всеволод, який тоді перебував при батькові, «опрятав тіло отця свойого, положив на сани, і повезли його до Києва».

Сани з тілом Ярослава до місця поховання у збудованому ним Софійському соборі супроводжувала урочиста процесія з церковними співами духовенства та плач-голосіння мирян: «Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії» [10] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ . Т. 1. Стб. 162. .

Перед цим, відчуваючи холодний подих смерті, Ярослав вирішив обумовити порядок передачі влади своїм синам: «коли ще він був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: «Осе я одхожу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить він вам противників від вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибните, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно» [11] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ . – Т. 1. – Стб. 161. .

Наведений текст Ярославового «заповіту» текстологічно ґрунтується на біблійних зразках та літературних запозиченнях із візантійських джерел [12] Див.: Franklin S . Some Apocryphal Sources of Kievan Russian Historio-graphy // Oxford Slavonic Papers, 1982. – № S. Vol. 15. – P. 6 – 15. . Однак сам факт такого перерозподілу земель між синами Ярослава не викликає сумнівів. Старшому Ізяславу дісталася Київщина, Святославу – Чернігівщина, Всеволоду – Переяславщина, Ігорю – Волинь з центром у Володимирі, а В’ячеславу – Смоленськ.

Метою цього ряду було збереження сімейного союзу між Ярославичами заради внутрішнього миру і єдності в боротьбі з ворогами. Його політичний, сказати б, зміст полягав у спробі узгодити сімейний розподіл з потребами державної єдності: адже результатом сімейного розподілу стало «припинення співволодіння і розпадання заснованої на ньому соціальної групи» [13] Пресняков А. Е. Княжое право в древней Руси. Лекции по русской истории. Киевская Русь. – М., 1998. С. 36. .

Історики минулого вважали, що «ряд» Ярослава не встановлював порядку наслідування київського старійшинства й спадкоємності князівських володінь, а відтак і не вніс нічого нового до форми політичної організації Київської держави. Подібної точки зору дотримується й низка сучасних дослідників.

Натомість М. Ф. Котляр обґрунтував думку про те, що Ярослав передбачав передачу Києва старшому в роді й тим самим поклав початок системі успадкування князівських столів по горизонталі, від старшого брата до молодшого [14] Котляр Н. Ф. Ярославов ряд 1054 г. и его политические последствия //Історія Русі-України (історико-археологічний збірник). – К., 1998. – С. 155–156; Його ж : Історія давньоруської державності. – К., 2002. – С. 82–83. .