Різун Богданович - Беру свої слова назад

На дорогах стовпотворіння. На дорогах пробки. Війна застала всі тилові дивізії Київського округу на марші. Прямо на тих дорогах, по яких їхав Жуков, до кордонів висувалися 31-й, 36-й і 49-й стрілецькі корпуси. У кожному корпусі - по три дивізії. У кожному корпусі по 50 тисяч солдатів, 23 тисячі коней, 900 гармат і мінометів, 2500 автомобілів, 400 тракторів. Вам, випадково, не доводилося переганяти колони військ на наших дорогах? Ви тільки постарайтеся собі уявити 23 тисячі коней на одній дорозі. З возами. З артилерійськими передками і гарматами. З зарядними ящиками. А якщо не один корпус на дорозі, а два, тоді як? А їх не два і не три. Тут же висувалися до кордонів ще механізовані корпуси - 9, 19 і 24-й. Це десятки тисяч солдатів, тисячі танків і машин, сотні тракторів із гарматами на гаку.

Це квіточки.

Прямо на виїзді з Києва всі станції забиті військовими ешелонами, а всі дороги - колонами військ. Тут розвантажувалися прибулі з Північного Кавказу дивізії 19-ї армії Конєва. Крім того, прямо до місць розвантаження 19-ї армії перекидалися три стрілецькі, дві танкові й одна моторизована дивізії з Харківського округу. Ці дивізії планувалося включити до складу 19-ї армії в якості підсилення.

А трохи проїдеш вперед, потрапляєш у вир дивізій 16-ї армії Лукіна, яка таємно перекинута із Забайкалля. В цій армії одних тільки танків більше 1200. Але й цю армію прямо в місцях розвантаження посилювали 217-ою стрілецькою дивізією з Орловського військового округу і двома стрілецькими корпусами з Московського. Всі ці маси військ загатили дороги не в день початку війни, а ще 13 червня. Вони йшли нескінченними потоками до кордону. Ці маси військ забили, заповнили й переповнили всі дороги. Сотні тисяч людей і десятки тисяч машин. І біля кожного мосту - затор. І вже назустріч натовпи біженців...

Я до чого?

Я до того, що не міг Жуков «під кінець дня» бути в Києві, а «пізно ввечері» - на 431 кілометр на захід, у Тернополі, проскочивши майже півтисячі кілометрів на машині.

Навіть якби всі дороги були порожніми.

Навіть якщо б його шабля гриміла по телеграфних стовпах, як по паркану.

Після смерті Сталіна Жуков раптово перетворився на запеклого противника сталінізму. Він хоробро кинувся копати блискучими маршальськими чобітьми тінь мертвого Сталіна: «Ми зобов'язані з цього отримати всі необхідні уроки, продовжувати наполегливо роз'яснювати антиленінську сутність культу особи, долаючи страх оголення фактів, що заважають ліквідації культу особи». Це слова з проекту виступу Жукова на пленумі ЦК КПРС у травні 1956 року (Георгій Жуков. Стенограма жовтневого (1957 р.) пленуму ЦК КПРС та інші документи. С. 137).

Великий стратег люто й самовіддано боровся з культом особи Сталіна... і роздмухував свій власний. У тій же промові на пленумі ЦК, «подолавши страх оголення фактів», Жуков розповів про те, як нерозумно Сталін керував війною: «Замість того щоб негайно організувати керівну групу Верховного командування для управління військами, Сталіном було наказано: начальника Генерального штабу на другий день війни відправити на Україну, в район Тернополя для допомоги командувачу Південно-Західного фронту» (Там же. С. 141).

Ось воно! Не в перший день війни Сталін відправив Жукова в Тернопіль, а на другий! Тоді все сходиться. Тоді можна було, прилетівши вранці до Києва, ввечері 23 червня потрапити в Тернопіль.

В 1956 році, не подумавши, Жуков «оголив факти, що заважають ліквідації культу особи»... Потім схаменувся: якщо Сталін наказав йому їхати в Тернопіль 23 червня, то хто ж разом зі Сталіном несе відповідальність за шалені директиви першого дня війни?

Щоб викрутитися і втекти від відповідальності за 22 червня, Жукову потрібна нова, «більш правдива версія» подій і фантастична поїздка в Тернопіль не на другий, а вже на перший день війни. Він раптом схаменувся: ох так! Правильно! Не 23 червня Сталін вислав мене в Тернопіль, а 22-го! Так, так, пригадую! Близько 13.00 зателефонував і відправив мене на Південно-Західний фронт. Я ж впирався: а хто ж Генеральним штабом керувати буде? А він мені з роздратуванням: а ну швидше лети! Ми тут самі впораємося!

Під злочинною самогубною Директивою No 3, яка була не чим іншим, як смертним вироком Червоній Армії і Радянському Союзу, немає підпису Сталіна.

Зате є підпис Жукова.

Тому великий стратег, що згубив Радянський Союз і незліченні мільйони його жителів, викручується, як змій на сковорідці. Йому треба втекти від відповідальності за загибель країни і десятків мільйонів людей, яких він підставив під гітлерівську сокиру. Ось тому він у «найправдивішій книзі» згадує, що цілий день (аж до 2 години дня) нічого не їв. Якби в урядовому літаку не виявилося бутербродів, то зовсім охляв би. Розповідь про бутерброди потрібна для того, щоб заповнити порожнечу, щоб у мемуарах не згадувати зайвий раз про Директиву No 3 і не публікувати її текст.