На дорогах стовпотворіння. На дорогах пробки. Війна застала всі тилові дивізії Київського округу на марші. Прямо на тих дорогах, по яких їхав Жуков, до кордонів висувалися 31-й, 36-й і 49-й стрілецькі корпуси. У кожному корпусі - по три дивізії. У кожному корпусі по 50 тисяч солдатів, 23 тисячі коней, 900 гармат і мінометів, 2500 автомобілів, 400 тракторів. Вам, випадково, не доводилося переганяти колони військ на наших дорогах? Ви тільки постарайтеся собі уявити 23 тисячі коней на одній дорозі. З возами. З артилерійськими передками і гарматами. З зарядними ящиками. А якщо не один корпус на дорозі, а два, тоді як? А їх не два і не три. Тут же висувалися до кордонів ще механізовані корпуси - 9, 19 і 24-й. Це десятки тисяч солдатів, тисячі танків і машин, сотні тракторів із гарматами на гаку.
Це квіточки.
Прямо на виїзді з Києва всі станції забиті військовими ешелонами, а всі дороги - колонами військ. Тут розвантажувалися прибулі з Північного Кавказу дивізії 19-ї армії Конєва. Крім того, прямо до місць розвантаження 19-ї армії перекидалися три стрілецькі, дві танкові й одна моторизована дивізії з Харківського округу. Ці дивізії планувалося включити до складу 19-ї армії в якості підсилення.
А трохи проїдеш вперед, потрапляєш у вир дивізій 16-ї армії Лукіна, яка таємно перекинута із Забайкалля. В цій армії одних тільки танків більше 1200. Але й цю армію прямо в місцях розвантаження посилювали 217-ою стрілецькою дивізією з Орловського військового округу і двома стрілецькими корпусами з Московського. Всі ці маси військ загатили дороги не в день початку війни, а ще 13 червня. Вони йшли нескінченними потоками до кордону. Ці маси військ забили, заповнили й переповнили всі дороги. Сотні тисяч людей і десятки тисяч машин. І біля кожного мосту - затор. І вже назустріч натовпи біженців...
Я до чого?
Я до того, що не міг Жуков «під кінець дня» бути в Києві, а «пізно ввечері» - на 431 кілометр на захід, у Тернополі, проскочивши майже півтисячі кілометрів на машині.
Навіть якби всі дороги були порожніми.
Навіть якщо б його шабля гриміла по телеграфних стовпах, як по паркану.
Після смерті Сталіна Жуков раптово перетворився на запеклого противника сталінізму. Він хоробро кинувся копати блискучими маршальськими чобітьми тінь мертвого Сталіна: «Ми зобов'язані з цього отримати всі необхідні уроки, продовжувати наполегливо роз'яснювати антиленінську сутність культу особи, долаючи страх оголення фактів, що заважають ліквідації культу особи». Це слова з проекту виступу Жукова на пленумі ЦК КПРС у травні 1956 року (Георгій Жуков. Стенограма жовтневого (1957 р.) пленуму ЦК КПРС та інші документи. С. 137).
Великий стратег люто й самовіддано боровся з культом особи Сталіна... і роздмухував свій власний. У тій же промові на пленумі ЦК, «подолавши страх оголення фактів», Жуков розповів про те, як нерозумно Сталін керував війною: «Замість того щоб негайно організувати керівну групу Верховного командування для управління військами, Сталіном було наказано: начальника Генерального штабу на другий день війни відправити на Україну, в район Тернополя для допомоги командувачу Південно-Західного фронту» (Там же. С. 141).
Ось воно! Не в перший день війни Сталін відправив Жукова в Тернопіль, а на другий! Тоді все сходиться. Тоді можна було, прилетівши вранці до Києва, ввечері 23 червня потрапити в Тернопіль.
В 1956 році, не подумавши, Жуков «оголив факти, що заважають ліквідації культу особи»... Потім схаменувся: якщо Сталін наказав йому їхати в Тернопіль 23 червня, то хто ж разом зі Сталіном несе відповідальність за шалені директиви першого дня війни?
Щоб викрутитися і втекти від відповідальності за 22 червня, Жукову потрібна нова, «більш правдива версія» подій і фантастична поїздка в Тернопіль не на другий, а вже на перший день війни. Він раптом схаменувся: ох так! Правильно! Не 23 червня Сталін вислав мене в Тернопіль, а 22-го! Так, так, пригадую! Близько 13.00 зателефонував і відправив мене на Південно-Західний фронт. Я ж впирався: а хто ж Генеральним штабом керувати буде? А він мені з роздратуванням: а ну швидше лети! Ми тут самі впораємося!
Під злочинною самогубною Директивою No 3, яка була не чим іншим, як смертним вироком Червоній Армії і Радянському Союзу, немає підпису Сталіна.
Зате є підпис Жукова.
Тому великий стратег, що згубив Радянський Союз і незліченні мільйони його жителів, викручується, як змій на сковорідці. Йому треба втекти від відповідальності за загибель країни і десятків мільйонів людей, яких він підставив під гітлерівську сокиру. Ось тому він у «найправдивішій книзі» згадує, що цілий день (аж до 2 години дня) нічого не їв. Якби в урядовому літаку не виявилося бутербродів, то зовсім охляв би. Розповідь про бутерброди потрібна для того, щоб заповнити порожнечу, щоб у мемуарах не згадувати зайвий раз про Директиву No 3 і не публікувати її текст.
Читать дальше