Володимир Різун - Кузькіна мать - хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)

Я у книжці на цьому та інших прикладах пояснив: ні, панове, все тут правильно, все логічно. Це у вашої мами погані діти. Додуматися треба: в Західній Німеччині міномет 120 мм і танкова гармата 120 мм. Але ж снаряди танкової гармати до міномету не підходять. Так навіщо вам така стандартизація? Вона тільки плутанину породжує. Потрібно в бою під гуркіт канонади замовити боєприпаси такого калібру, та потім ще кричати в телефонну слухавку, що саме маєте на увазі.

Книжку цю писав для людей військових, доводячи єдину ідею: не треба нас вважати дурнями, не дурніші за вас, панове. Чомусь цю книжку стали купувати не тільки військові, але й студенти, пенсіонери, школярі, домогосподарки. Книжка стала не просто бестселером, але «книжкою місяця» у США. Це дозволило мені одним махом розрахуватися з усіма боргами і купити будинок з мармуровим каміном. Тепер можна було все життя взагалі нічого не робити або робити тільки те, що подобається. А подобається мені книжки писати. Після цього був «Акваріум», «Контроль», були інші книжки.

У 1985 році я завершив «Криголам». Видавництв тут багато, але опублікувати книжку не вдалося. Я помістив кілька фрагментів у газеті «Російська думка», в журналі «Континент» і в журналі Королівського консультативного інституту з питань оборони (Royal United Services Institute for Defence and Security Studies). Наполегливо шукав видавця. Роботу над книжкою тим часом продовжував. Додавав нові розділи, переписував старі. Книжку вперше вдалося опублікувати німецькою мовою в 1989 році, англійською - в 1990 році. Російською мовою за кордоном «Криголам» так ніколи й не вийшов. Бралися деякі, а потім заявляли, що треба би стиль змінити. А то якийсь не науковий.

Я їм: а мені наукового не треба. Книжки для кого пишемо? Правильно - для народу. Так от і давайте писати тією мовою, яка нашому народові зрозуміла й близька. Щоб писати вченою мовою, розуму не треба. Писати вченою мовою будь-який академік здатний. А от ви спробуйте так написати, щоб і школярам, і домогосподаркам, і солдатам, і офіцерам, і лісорубам, і музикантам цікаво було.

Абсолютно навмисно я не став свою теорію доводити на полі академічному, не став сперечатися з нашими високочолими й мудрими. Писав так, щоб думка моя дійшла до широких народних мас, а вже вони нехай високочолим питання задають і вимагають відповіді.

Тим часом в Радянському Союзі розбушувалася так звана «гласність», під прикриттям якої архівні документи знищувалися тонами. Журнал «Нева» опублікував «Акваріум» і звернувся до мене: давай ще щось! Я їм: так же не надрукуєте. А вони: давай, у нас свобода слова. Дав я їм «Криголам», і повисла тиша. Дзвоню через місяць: ну як? Відповідають, що здорово, тільки от дати немає такої, до якої публікацію можна було б приурочити. Йдуть місяці, підходить дата: п'ятдесята річниця початку Великої Вітчизняної війни! Дзвоню: ну то як? Розумієш, відповідають, не можемо ж ми до такої дати ветеранів ображати.

Після цього знову все завмерло. Причина все та ж: дати немає, до якої приурочити можна. А якщо просто так публікувати, то хто ж це читати буде? Так ніхто і не зважився, навіть і після того, як розпався Радянський Союз.

Видавати «Криголам» взявся Дубов Сергій Леонідович. Сумнівався: яким повинен бути тираж? Людиною був обережною, ризикувати не любив, бо спочатку зробив боязкий захід - лише 320 тисяч. Потім зрозумів, що мало, і поки друкували пробний тираж, додав перший мільйон.

А в мене інших книжок - повний козуб. Поки «Криголам» не почав писати, думав, що обійдуся однією великою статтею. Через багато років з'ясувалося, що й книжки однієї недостатньо. Для того, щоб пояснити деякі моменти в «Криголамі», довелося написати «День М» і «Останню республіку», а «Остання республіка» в свою чергу розтягнулася на три книжки.

Довелося розробляти й паралельні теми, які виникали за ходом справи. Мені твердили: так не могли ці росіяни таке задумувати, вони ж до війни були абсолютно не готові. На це вирішив відповісти потужною статтею: так ви на Гітлера подивіться! На його воїнство, на готовність до війни. Стаття, як тільки сів її писати, тут же розрослася до книжки «Самогубство»: дурості в гітлерівській державі та в армії було ніяк не менше, ніж у нас. Написавши книжку, зрозумів, що тема тільки побіжно порушена. Буде час - я до неї повернуся.

Критики не вгамовуються: не міг Сталін напад готувати, він же сам свою армію обезголовив. На це вирішив відповісти потужною статтею, яка вилилася в книжку «Очищення»: помилуйтеся на Тухачевського і подібних йому «геніїв». І ця тема виявилася бездонною. Я її тільки відкрив. Можливо, і до неї повернуся. Немає часу на все, інша проблема горизонт затьмарила: вже такий у нас геніальний був полководець на прізвище Жуков, вже такий талановитий... Довелося й на це відгукнутися статтею, яка зажадала двох пояснювальних статей, які зажадали... В результаті зараз у мене про Жукова тільки дві книжки - «Тінь перемоги» і «Беру свої слова назад». Але вже до нього я одного разу знову точно доберуся.