Мила людино, псевдонім я вибирав тільки для першої книжки - для тієї, яка про київську гауптвахту. Валера Симонов, мій добрий приятель по Київському вищому загальновійськовому командному училищу, а згодом начальник розвідки армії, ось що написав:
«Особисто я, читаючи книгу «Визволитель», був вражений, з якою точністю автор зобразив київську гарнізонну гауптвахту. Не приховую, самому мені довелося там відсидіти загалом п'ятдесят з гаком діб»
(«Московская правда», 31 липня 1994 року).
Але якщо вірити не моєму другові, який на порядок більше за мене там відсидів, а викривачеві, то виходить, що російська людина (з українським корінням), яка там побувала і через це пройшла, розповісти про свої враження не здатна, і лише мудрі британці, яких там не було, які генеральські нужники не чистили, за мене змогли все це описати. Не інакше, що точність розповіді досягнута не мною, а прониклою в ті нужники всюдисущою британською розвідкою.
І ім'я на палітурці, громадянине викривач, річ не остання. Під своїм ім'ям напиши - одні гонорари, під псевдонімом - зовсім інші. Не розуміти це може тільки той, хто ніколи не мав справи з видавничим світом. Так от: ім'я автора (справжнє або псевдонім) часто важливіше за зміст.
У моєму випадку ситуація виглядала просто.
Існувала в світі велика наддержава на ім'я Радянський Союз. Вожді наддержави вчили всіх, як треба жити, танками нав'язуючи свій порядок, але у власній країні не могли забезпечити населення одягом і взуттям.
Наддержава безкоштовно завалила світ танками Т-54, кулеметами Владимирова і автоматами Калашникова, ракетами С-75 і гранатометами РПГ-7, але була не здатна себе прогодувати.
Наддержава допомагала всім, від Анголи та Ефіопії до Мозамбіку й Лівії. Але ця наддержава була не здатна побудувати житло для своїх офіцерів.
Наддержава першою проклала дорогу в космос, але ніяк не могла забезпечити свої школи теплими нужниками, а пологові будинки - гарячою водою.
Заради перемоги комунізму на Кубі наддержава ледве не втягла світ в ядерну катастрофу.
Наддержава тримала своїх годувальників у колгоспах, не даючи їм внутрішніх паспортів, щоб не розбіглися, і вела завзяту боротьбу за свободу пригноблених народів Азії й Африки.
Наддержава не платила своїм селянам грошей, а якщо потім і стала платити, то на ці гроші нічого неможливо було купити. І ця ж наддержава щороку вивозила сотні тон золота в Америку в обмін на зерно: нехай американський фермер буде багатий і щасливий, нехай купить собі будинок, автомобіль та трактор.
Наддержава вела смертельну боротьбу проти капіталізму, заявивши на весь світ устами свого вождя: ми вас поховаємо!
Але якщо наддержава поховає проклятих капіталістів, то хто ж її буде годувати?
Так ось: з Генерального штабу цієї наддержави втік офіцер. І написав книжку про Радянську Армію. Уявіть, що видавець оголошує: ось його справжнє ім'я, ось малюнок, ось біографія. В цьому випадку інтерес забезпечений. Успіх книжки в ті роки, в тій обстановці залежав тільки від імені на обкладинці.
А ось інша ситуація. Виходить та ж сама книжка про Радянську Армію. Але про автора відомо тільки те, що звуть його, наприклад, Македонський Олександр Сергійович. І читач, і критики до такої книжки, зрозуміло, поставляться з недовірою. І гарантувати успіх в цьому випадку ніяк не можна. Тому й аванс ріденький.
Я хотів, щоб книжку оцінили не за іменем на обкладинці, а за змістом. І її оцінили. І вона стала бестселером.
Після того ситуація змінилася на протилежну.
Тепер читач хоче нових книжок, на обкладинці яких стоїть це дивне ім'я. Запропонуй видавцеві писати під іншим псевдонімом або навіть під справжнім ім'ям, а він уже не погоджується.
Поки «Визволителя» перекладали, поки готували до видання, - а справа це довга й нудна, - я написав другу книжку. Новий псевдонім придумав, але видавець відрізав: пізно, братику, ти тепер знаменитий під псевдонімом Суворов.
Другу книжку назвав «Радянська Армія: проблеми та рішення». Видавець назву відкинув. Книжка вийшла під назвою «Inside the Soviet Army» («У Радянській Армії»), Книжка ця була про найпростіші речі: про переваги чобота перед черевиком, про те, чому радянськими батальйонами не завжди командують підполковники, а бувають і майори, а то й капітани. Пояснював я найелементарніші речі.
Над нами тоді сміялися. У росіян є калібр 76 мм. Були в них і зенітні, й корабельні, й танкові, й полкові, й дивізійні гармати цього калібру. А вони, дурненькі, для СПГ-9 навіщось новий калібр вигадали - 73 мм. Є у них калібр 122 мм - це й гаубиця, й танкова гармата, й самохідка на базі ИС-2, та корпусна гармата. А вони чомусь створюють самохідну гаубицю того ж калібру 122 мм, а для танків новий калібр вигадали - 125 мм! Де стандартизація? Де логіка? Дурість, та й тільки. І регіт по обидві сторони Атлантики луною гримів.
Читать дальше