Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Ресталінізація у минулому й сьогодні спирається на глибоке відчуття радянської ностальгії, російський великодержавний націоналізм, амбівалентне ставлення до демократії та змішування російської й радянської ідентичностей [392] Sarah E. Mendelson and Theodore P. Gerber. ‘Soviet Nostalgia: An Impediment to Russian Democratization’, The Washington Quarterly , vol. 29, no. 1 (Winter 2005–2006): 83–96. . Друга важлива складова культу полягала у довічному єднанні українців та росіян як «братніх народів», а ті «націоналісти», які виступали проти цього єднання, є за визначенням «нацистськими запроданцями», котрі зрадили радянську батьківщину. Кліффорд Гедді та Фіона Гілл [393] Clifford G. Gaddy and Fiona Hill, Mr. Putin: Operative in the Kremlin (Washington, DC: Brookings Institution Press, 2015): 366–67. пишуть, що для Путіна цей міф дуже особистий, позаяк його батько був одним із небагатьох уцілілих службовців підрозділу НКВС, відправленого до окупованої нацистами Естонії.

Отже, у брєжнєвському СРСР та путінській Росії антиукраїнський націоналізм неодмінно супроводжувався пропагандою культу війни та ресталінізацією. У 2014 році Путін спробував пов’язати їх іще міцніше, декларуючи, що російська батьківщина, нехтуючи міжнародним правом та чинними угодами з Україною, має право та обов’язок захищати етнічних росіян і російськомовних у Криму від «фашистів», що прийшли до влади за допомогою Заходу. Такі претензії не були нічим новим. У Москві неодноразово використовували аргумент «запрошення» до іноземних країн задля їхнього захисту: України від польсько-литовської Речі Посполитої (XVII ст.), Грузії від Османської імперії (XVIII ст.), Чехословаччини від НАТО (1968), Афганістану від Пакистану (1979), врешті, мешканців Криму від пронатовських українців (2014).

Слід додати сюди також російський еквівалент «тягаря білої людини» — давнє російське прагнення до повторного зближення та возз’єднання історичних «русских» земель. Путін, стверджуючи, ніби Крим — це російська територія з історичної, культурної та мовної перспективи, посилався на історію Київської Русі та хрещення великого князя Володимира на півострові [394] Gaddy and Hill, Mr. Putin : 369. .

У 1930-х — 80-х роках радянська історіографія зображала Київську Русь як місце народження «братніх» народів, запозичивши від царських часів теорію правонаступництва Київської Русі, звідки державницьку традицію було «перенесено» до Володимиро-Суздальського князівства, Московії, а відтак Російської імперії та СРСР. У російській імперській історіографії українці не мали історичного коріння поза єдністю з Росією (прагнення до якої нібито було засвідчено у Переяславській угоді 1654 року), а також не могли існувати поза межами сфери впливу Росії та «російського світу» [395] Taras Kuzio: ‘Historiography and National Identity among the Eastern Slavs: Towards a New Framework’, National Identities , vol. 3, no. 2 (July 2001): 109–32; ‘Nation Building, History Writing and Competition over the Fegacy of Kyiv Rus in Ukraine’, Nationalities Papers , vol. 33, no. 1 (March 2005): 30–58. .

«Велика Вітчизняна війна» була протиотрутою для тих радянських і російських лідерів зі сталінськими та російськими націоналістичними ідеологічними симпатіями, які хотіли припинити десталінізаційні кампанії 1950-х — 1960-х і кінця 1980-х років. Культ війни в добу Брєжнєва і в путінській Росії покриває сталінські злочини проти людяності та, «пригнічуючи пам’ять про ҐУЛАҐ, переназиває та пригнічує пам’ять про ірраціональні, невиправдані страждання жертв радянської системи» [396] Khapaeva. ‘Historical Memory in Post-Soviet Gothic Society’: 369. . Путін є спадкоємцем брєжнєвської традиції приховування сталінських злочинів, натомість він зосереджує увагу на тому, як генералісимус Сталін здолав нацистів і перетворив СРСР на ядерну наддержаву, яка втішалася міжнародною повагою і яку боялися в усьому світі.

Представники антисталінського крила в радянському керівництві, навпаки, зосереджувалися на масових злочинах 1930-х років та жертвах, понесених у Другій світовій війні, на неготовності Червоної армії та причинах її катастрофічних поразок після німецького вторгнення, на депортаціях із Західної України та із трьох республік Балтії до Сибіру (хоча й вони до останнього намагалися утриматися від розкриття документів про пакт Молотова-Ріббентропа та знищення полонених польських офіцерів у Катинському лісі). Перемога у війні з Гітлером, з точки зору антисталінців, була не лише наслідком діяльності Сталіна, а передусім зусиль усіх радянських народів [397] Nina Tumarkin. The Living and the Dead: The Rise and Fall of the Cult of World War II in Russia (New York: Basic Books, 1994): 197–98. .