Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Бачення України як «штучної держави» зумовлене глибокою російською переконаністю в тому, що українці не здатні побудувати незалежну державу. В 2009 році керівник російської неурядової Ради з питань зовнішньої та оборонної політики, заступник директора Інституту Європи РАН Сергій Караганов обговорював Україну в контексті феномену failed state (збанкрутілої держави) поряд із Афганістаном, Пакистаном та країнами Африки. Україна нібито стоїть на межі некерованого стану і втрати суверенітету, казав він, тож Росії доведеться втрутитися, аби зупинити її розпад. Перешкодою, на його думку, було лише те, що найближчим часом Європа навряд чи «дасть карт-бланш Росії на те, аби вона окупувала Україну, повністю чи частинами» [260] ‘Никому не нужны чудища: Десуверенизация Украины’, Русский журнал , 20 марта 2009. . Читаючи Караганова, український аналітик виснував, що «Росія вже приготувала новий сценарій для окупації України» [261] Андрій Кулаков. ‘Failed state, або Україна очима Росії’, Українська правда , 23 березня 2009. .

У цілому образ України в очах російських шовіністичних політиків характеризували п’ять тез:

1. Це збанкрутіла держава.

2. Україна перебуває в процесі «десуверенізацїї», вона дисфункціональна, позаяк її регіони відштовхуються один від одного.

3. Українці не здатні продукувати ефективну правлячу еліту для управління незалежною державою.

4. З огляду на це, Україна не може бути суб’єктом міжнародних відносин.

5. Для відновлення справедливості «російські» землі України слід повернути Росії.

Посол РФ в Україні (2001–2009) Віктор Черномирдін неодноразово потрапляв у незручне становище через те, що не міг звикнути до сприйняття України як незалежної іноземної держави і виступав радше в іпостасі російського губернатора, аніж дипломата. Годі вести переговори із сучасними лідерами України, казав Черномирдін за президентства Віктора Ющенка у 2009 році, але «прийдуть інші люди — побачимо... Обов’язково тверезі прийдуть, нормальні», що, мабуть, було натяком на фігуру, подібну до Януковича [262] ‘Виктор Черномырдин: «Украина от России никуда не денется? Денется! Еще как!»’, Комсомольская правда в Украине , 13 февраля 2009. . Офіційні особи держави, особливо дипломати, як відомо, покликані озвучувати позицію держави, яку вони представляють, а не власні думки. Помічник Черномирдіна захищав його висловлювання як «цілком правильні та політично вивірені» [263] ‘Російський дипломат: слова Черномирдіна «правильні», а Огризко — «некоректний»’, Українська правда , 18 лютого 2009. . У цих та інших заявах, зокрема й у відкритому листі тодішнього президента Мєдвєдєва до Ющенка від серпня 2009 року, російські політики демонстрували нездатність визнати Україну нормальною суверенною державою, до якої слід застосовувати міжнародні дипломатичні норми.

Угруповання «ЛНР» і «ДНР», що слугують прикриттям для російської окупації території Донбасу, підтримують еклектичну суміш російського та радянського націоналізму, панславізму, російського православ’я, «антинаціоналізму» та «антифашизму». Іншими словами, «ДНР» і «ЛНР» — це міні-копії путінської Росії. Лідер донецьких маріонеток Олександр Захарченко вважав, що «ДНР» має спиратися на радянську ідентичність: «Ми вважали, вважаємо і вважатимемо себе частиною Радянського Союзу, частиною Росії» [264] Bloomberg , 16 April 2015. . Сплав радянської та російської ідентичності в СРСР призвів до того, що перша стала фактично невіддільною від другої як у випадку лідерів та прибічників маріонеткових угруповань, так й у світогляді самого Путіна.

Хоча в російському націоналізмі існувала й антирадянська течія, її представники перебували у явній меншості. Протягом усього попереднього століття росіяни ототожнювали себе з імперією, Радянським Союзом або Євразією. Російська «уявлена спільнота» в СРСР була ширшою за РРФСР, і вона залишається більшою за розмірами, ніж сучасна Російська Федерація. Ця спільнота у царській імперії, СРСР і пострадянській Росії не була тотожна російській національній державі, і ті росіяни, які підтримують російську громадянську ідентичність, становлять порівняно невеликий сегмент населення [265] Hutchings and Tolz. Nation, Ethnicity and Race on Russian Television : 24, 26, 29. .

Від XIX століття Донбас колонізували українці й росіяни, і він став фронтирною зоною між двома країнами. Війна, що почалася 2014 року, різко змінила його — він перестав бути єдиним регіоном і цілісним політичним простором. Конфлікт української та російської ідентичностей виявляється у знесенні пам’ятників Леніну та десталінізації на підконтрольній Україні територіях Донбасу, з одного боку, і в захисті цих пам’ятників та культі Сталіна в окупованих районах. У контрольованій Києвом частині Донбасу шириться українська ідентичність, натомість під орудою угруповань «ДНР» і «ЛНР» відбувається повторна радянізація й деукраїнізація. Якщо до Євромайдану регіональна тотожність на Донбасі була популярнішою за загальноукраїнську, то починаючи з 2015 року на теренах, вільних від російських бойовиків, вони помінялися місцями [266] Інтерв’ю з директоркою фонду «Демократичні ініціативи» Іриною Бекешкіною (Київ, 18 травня 2016). .