Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

З-поміж 942 дисидентів, заарештованих в Україні, лише 0,5% були етнічними росіянами, що менше, ніж частка кримських татар і євреїв [75] Bohdan Krawchenko, Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine (London: Macmillan, 1985): 251. . Як пише Мотиль, російські націоналісти не закликали відокремити свою республіку від СРСР, викинути імперію за борт і збудувати російську національну державність [76] Alexander J. Motyl. ‘The Myth of Russian Nationalism’, in Sovietology, Rationality, Nationality: Coming to Grips with Nationalism in the USSR (New York: Columbia University Press, 1990): 165. . Російські націоналісти, шовіністи та імперіалісти толерували радянський режим, адже не мали сепаратистських устремлінь, і закликали СРСР стати більш «російським», ніж він уже був.

Президент Єльцин, з огляду на його підтримку ідеї незалежної російської держави, був одним із перших пострадянських російських «націоналістів» [77] David G. Rowley. ‘Imperial versus National Discourse: The Case of Russia’, Nations and Nationalism , vol. 6, no. 1 (January 2000): 36. . Російська РФСР не оголошувала про незалежність від СРСР, а після невдалого путчу в серпні 1991 року просто поглинула його владні інституції в Москві. Останній радянський лідер Міхаіл Горбачов риторично запитував: «Навіщо Росії потрібна незалежність? Від кого б вона мала бути незалежною? Від себе?» [78] Reuters , 16 December 1996. .

Демонтаж СРСР у грудні 1991 року став наслідком збігу прагнення Єльцина та Кравчука позбутися Горбачова, «а не бажання розвалити імперію і створити російську національну державу» [79] Yitzhak Brudny, Reinventing Russia: Russian Nationalism and the Soviet State, 1953–1991 (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1998): 262. . Джефрі Госкінґ пише, що «громадянське визначення державності» «суперечить російським традиціям» [80] Geoffrey Hosking. ‘Can Russia become a Nation-State?’ Nations and Nationalism , vol. 4, no. 4 (1998): 457. , а імперія «є історично й геополітично визначальною формою розвитку російської держави» [81] James P. Scanlan. ‘The Russian Idea from Dostoevskii to Ziuganov’, Problems of Post-Communism , vol. 43, no. 4 (July-August 1995): 40. . Президент Єльцин і російські демократичні політичні партії в 1990-х роках приділяли недостатню увагу побудові громадянської нації. Як і решта російських націоналістів, Єльцин був непослідовним у виборі власних пріоритетів: чи то, наприклад, націєтворення у Російській Федерації, чи нового союзу Росії та Білорусі (ідея, що її він просував напередодні виборів 1996 року), який мав розростися і включити Україну та інші колишні радянські республіки. У поєднанні з надмірним зосередженням уваги на формуванні ринку та приватизації, що були непопулярними через дедалі більші соціальні проблеми та зростання хижацького класу олігархів, це породило вакуум, у якому етнічні, імперські та шовіністичні форми національної ідентичності знову змогли стати домінуючими за часів Путіна [82] Vera Tolz, Russia: Inventing the Nation (London: Arnold Press, 2001). . Таким чином, демократична політика не змогла наповнити пострадянську і постімперську порожнечу 1990-х років — зрештою, у 2000-х роках Росія заповнили її націоналізмом та шовінізмом. Чен Чень писала, що «успішний ліберальний націоналізм в Росії залишається віддаленим сценарієм» [83] Chen, Prospects for Liberal Nationalism in Post-Leninist States : 92. , і майже за десять років до кризи 2014–2015 років передбачила, що російський націоналізм стане експансіоністським.

Путін соціалізувався в СРСР у 1960–70-х роках, коли радянська система офіційно заохочувала російський націоналізм, оскільки він не вважався загрозою для єдиної держави. Російський офіційний націоналізм опанував тоді Комуністичну партію Радянського Союзу (КПРС) та КДБ, де Путін був офіцером [84] Chen, Prospects for Liberal Nationalism in Post-Leninist States : 76. . Радянський Союз, у якому Путін набував соціальних навичок, заохочував і культивував публічні прояви російського націоналізму, шовінізму й національної вищості, культ Сталіна, вихваляв військові перемоги та просував монопольне становище Російської православної церкви у релігійному житті східнослов’янського світу. На відміну від націоналізму неросійських націй, націоналізм «великоросів» після Другої світової війни ніколи не критикували в радянських медіях, «так, наче цього явища не існувало» [85] Victor Zaslavsky. The Neo-Stalinist State: Class, Ethnicity, and Consensus in Soviet Society (Armonk, NY: M. E. Sharpe, 1982): 128. . Зростання офіційного російського націоналізму в СРСР і в незалежній Росії, керованій Путіним, значно збільшило імовірність конфлікту, кульмінацією чого стали криваві події на сході України.

Радянська культура, яку вихваляє Путін, була продуктом радянізації російського суспільства та русифікації радянської культури. Це витворило у російській національній ідентичності внутрішню суперечність між радянською ідейно-політичною та російською культурно-історичною складовими. Упродовж останніх двох десятиліть існування СРСР злиття російської та радянської ідентичностей заклало потужні підвалини для того, що Чен Чень назвала «неліберальним націоналізмом» [86] Cheng Chen, Prospects for Liberal Nationalism in Post-Leninist States : 2–14. , який, своєю чергою, став основою «консолідованого авторитарного режиму» Путіна, а також джерелом расизму, ксенофобії та шовінізму [87] ‘Russian Federation: Violent Racism Out of Control’, Amnesty International , 3 May 2006 (EUR 46/022/2006). .