Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

У 1990-х роках розбудова громадянського суспільства не завоювала достатньої підтримки серед росіян через поширення п’яти переконань. Саме ці переконання вплинули на націоналістичну еволюцію Путіна та його імперську політику щодо України [65] Vera Tolz. ‘Conflicting “Homeland Myths” and Nation-State Building in Postcommunist Russia’, Slavic Review , vol. 57, no. 2 (Summer 1998): 267–94; Vera Tolz. ‘Forging the Nation: National Identity and Nation Building in Post-Communist Russia’, Europe-Asia Studies , vol. 50, no. 6 (September 1998): 993–1022. :

1. Російська мова, а не громадянство Російської Федерації, є основним маркером ідентичності в російськомовній спільноті.

2. Термін «россиянин» — взаємозамінний з терміном «русский» [66] Россиянин дослівно — «громадянин Росії»; русский — «етнічний росіянин». — Прим. пер. , який може позначати як «великороса», так і представника східнослов’янської гілки «єдиного російського народу».

3. Росіяни та українці — «один і той самий народ».

4. Росіяни та українці повинні жити разом, бажано в союзі.

5. Російськомовна держава повинна включати Крим, Донбас, Харків та інші регіони на сході й півдні України.

У Радянському Союзі більшість російських дисидентів не висловлювала націоналістично-сепаратистських вимог, оскільки сприймала РРФСР і Українську РСР як репліки одна одної. Росіяни в СРСР були «незручною національністю» [67] Мартин, Імперія національного вирівнювання : 512. . «Російське національне самоусвідомлення не було ані міцно вбудоване, ані вміщене в територіальну й інституційну структури Російської республіки. Російська республіка не була для Росії такою, якими були інші національні республіки для відповідних національностей» [68] Rogers Brubaker. ‘Nationhood and the National Question in the Soviet Union and Post-Soviet Eurasia: An Institutionalist Account’, Theory and Society , vol. 23, no. 1 (February 1994): 70. . Російська РФСР почала будувати свої республіканські інституції лише у 1990-му, менше ніж за рік до фактичного розпаду СРСР, що виявилося закоротким проміжком часу. До цього комуністична влада десятиліттями заохочувала росіян ототожнювати «власні національні інтереси із радянськими інтересами», офіційно проголосивши їх першими серед рівних [69] Мартин, Імперія національного вирівнювання : 594. . РРФСР була для російської людності «вигідною домівкою», «та все ж за батьківщину їй правив увесь Радянський Союз» [70] Мартин, Імперія національного вирівнювання : 589. .

Роджерс Брубейкер пояснює, чому такі неросійські республіки, як Україна, захищають свої успадковані республіканські кордони, натомість Росія ставиться до них як до штучних, несправедливих та відкритих для змін. У 1990 році декларація про суверенітет РРФСР була радше економічною та політичною, ніж національною, позаяк ця республіка була передусім територією, а не батьківщиною для російської нації [71] Cheng Chen. The Prospects for Liberal Nationalism in Post-Leninist States (University Park, PA: Penn State University Press, 2007): 76. . Таким чином, усередині Радянського Союзу РРФСР була найменш довершеною державою [72] Aleksei M. Salmin. ‘Russia’s Emerging Statehood in the National Security Context’ in Vladimir Baranovsky, ed., Russia and Europe: The Emerging Security Agenda (Oxford: Oxford University Press, 1997): 104–34. . Батьківщиною для росіян був СРСР; після 1991 року нею стала для багатьох Російська Федерація — але усвідомлена як центр чогось більшого: СНД, Євразії або «російського світу».

Еміграційні політичні партії та російські дисидентські групи й інтелектуали традиційно ігнорували національне питання в Російській імперії та СРСР. Організація з помпезною назвою «Комітет визволення народів Росії» особливо не переймалася національним питанням та Україною зокрема [73] Catherine Andreyev, Vlasov and the Russian Liberation Movement: Soviet Reality and Emigré Theories (Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1989): 131–32, 170, 187, 189, 191. . На рух генерала Андрєя Власова помітно вплинула діяльність молодих російських емігрантів із Народно-трудової спілки російських солідаристів (НТС). Українські лідери дивилися на них «із найбільшою підозрою», адже солідаристи не розрізняли російську імперію та російську національну державу [74] Andreyev, Vlasov and the Russian Liberation Movement : 132. .

Серед 807 ув’язнених в СРСР дисидентів Пітер Редевей нарахував лише 36 російських націоналістів, половина з яких належали до Всеросійського соціал-християнського союзу. Це було навіть менше за кількістю, ніж в аналогічних угрупованнях представників нечисленних молдовського і латвійського народів. Лише дещиця ув’язнених росіян були сепаратистами, а більшість можна було б сміливо назвати імперіалістами в їхньому ставленні до Росії та неросійських республік; зрештою, британські та французькі ліберали і консерватори свого часу також підтримували Британську та Французьку імперії.