На наступному етапі конфлікту майже всі добровольчі батальйони було інтегровано до Збройних сил та Національної гвардії. Попри побоювання, жоден із них не став приватною армією когось із олігархів і не відмовився виконувати накази української влади [1043] Реалісти висловлювали обидва застереження [Rajan Menon and Eugene Rumer, Conflict in Ukraine: The Unwinding of the Post-Cold War Order (Cambridge, MA: MIT Press, 2015): 149].
. Єдиним добровольчим формуванням, яке так і лишилося поза державними силовими структурами, є ДУК.
Без добре організованого громадянського суспільства та військових добровольців у 2014 році Україна опинилася б у значно складнішому стані, а її державність і суверенітет перебували б під великою загрозою. Перемоги на полі бою та припинення путінської агресії значною мірою завдячують цим добровольчим батальйонам, резервістам і масовій підтримці українських громадян [1044] Puglisi. ‘Heroes or Villains?’
. Маріуполь не вдалося б повернути, якби не мотивація бійців батальйону «Азов» [1045] ‘Рік тому Маріуполь звільнили від бойовиків: Геращенко розповів подробиці операції’, УНІАН , 13 червня 2015.
. Є і ще більш вражаючі приклади, коли висока мотивація добровольчих підрозділів, наприклад «Айдару», уможливлювала ефективне звільнення українських міст і швидке просування вперед, попри запеклий опір ворога.
Помаранчева революція та Євромайдан показали стійкість і силу духу українців, їхню здатність адаптуватися та використати всі доступні їм ресурси. Україна, на відміну від Заходу, не є суспільством бездумного споживання: речі не викидають, якщо вони можуть знадобитися в майбутньому. Як кажуть українці, «може стати у пригоді». Під час Євромайдану активісти сконструювали саморобні механічні пристрої для метання бруківки та запальної суміші, а добровольчі батальйони перетворювали мирні транспортні засоби на бронетехніку. Навички накопичення продовольства для військових, збирання техніки зі старих комплектуючих та організація збору пожертв узяли на озброєння групи цивільних волонтерів, які допомагають Збройним силам і Національній гвардії.
З-поміж усіх українських олігархів лише Ігор Коломойський та Сергій Тарута стали на продержавну позицію, погодившись стати головами державних адміністрацій критично важливих областей на сході України та фінансувати добровольчі батальйони. Натомість Віктор Пінчук і Рінат Ахметов відмовилися від пропозицій очолити відповідно Запорізьку та Донецьку ОДА. Коломойський заявляв: «Коли відбулася революція, я показав, на що здатний», додаючи: «Я був на боці української держави в її найважчі миті» [1046] Guy Chazan and Roman Olearchyk. ‘Ukraine: An Oligarch Brought to Heel’, Financial Times , 25 March 2015.
. Він фінансував батальйони «Дніпро» і «Донбас» та зайняв дуже жорстку позицію проти будь-яких проявів сепаратизму на Дніпропетровщині, навіть пропонуючи винагороду в розмірі $10 000 за кожного полоненого російського солдата. Радник міністра внутрішніх справ України Антон Геращенко стверджував, що навесні 2014 року «ряд російських агентів, намічених ГРУ на роль дніпропетровських Губарєва, Болотова і Безлера, одразу після призначення Коломойського були вивезені на прогулянку в ліс, де з ними була проведена роз’яснювальна робота на предмет того, як треба любити Україну. І загрозу сепаратизму в Придніпров’ї як рукою зняло» [1047] ‘Геращенко розповів про подвиги і помилки Коломойського’, Українська правда , 25 березня 2015.
.
Патріотично налаштовані українці, зокрема ветерани війни на Донбасі, хочуть мати певність, що їхні зусилля «не будуть змарновані для захисту корисливих інтересів або збереження нефункціональної системи» [1048] Puglisi. ‘Heroes or Villains?’
. Тим часом українську владу непокоїть самостійність добровольчих батальйонів та загроза для політичної стабільності з їхнього боку. Ці тривоги вийшли назовні на тлі заворушень під стінами Верховної Ради 31 серпня 2015 року, коли під час розгляду проекту змін до Конституції (серед яких була згадка про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО) в результаті розриву гранати загинули четверо бійців Національної гвардії. Наявність значної кількості бойової зброї на руках у приватних осіб і надалі залишатиметься клопотом для влади.
Аналізуючи військові сили України під час війни з Росією, варто зауважити шість чинників:
1. Чисельність і якість Збройних сил України скорочувалася упродовж усього періоду незалежності України. Разом з тим, саме за правління Януковича і Партії регіонів здійснювалася навмисна і цілеспрямована зрадницька політика руйнування Збройних сил, в результаті чого навесні 2014 року Україна мала лише 6 тис. військовослужбовців, готових у моральному та професійному сенсі стати на її захист. Хоча Янукович і його найближчі союзники втекли до Росії, інші представники його колишнього оточення мешкають у Монако, Австрії та Великій Британії, де вони придбали нерухомість, а треті потрапили до українського парламенту наступного скликання у складі фракції «Опозиційного блоку». Важко повірити, наприклад, що Сергій Льовочкін, голова президентської адміністрації за часів Януковича (а також один із чільних представників газового лобі, яке після колапсу Партії регіонів фінансувало одне з крил «Опозиційного блоку»), не знав про зрадницьку діяльність свого шефа, зокрема про фактичний перехід українських спецслужб під контроль ФСБ [1049] Andrew Wilson, Ukraine Crisis: What It Means for the West (New Haven, CT: Yale University Press, 2015): 158.
.
Читать дальше