Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Безчесність і лицемірство Путіна, що проявилися у питанні окупації Криму, змінили ставлення до нього з боку багатьох політиків, які раніше схилялися до компромісу. В березні 2014 року федеральний канцлер Німеччини Анґела Меркель, упродовж багатьох років знана своєю схильністю шукати з російським лідером спільну мову, визнала, що він перебуває «в іншому світі». З того часу Меркель вважає Путіна екзистенційною загрозою європейським і трансатлантичним інститутам, які свого часу стримували німецький націоналізм та зробили німців чи не найбільшими ентузіастами розбудови наднаціонального європейського дому [27] ‘Germany’s Establishment Once Believed in Conciliation with Russia. No Longer,’ The Economist , 23 April 2016. .

Лідерам ЄС, США, Канади й інших західних держав та організацій поступово довелося визнати, що Росія веде війну не лише з Україною, але і з ними — нехай публічно вони, як правило, і далі вживають стриманішу риторику, заперечуючи, що нова «холодна війна» вже біля їхнього порога. Хай там як (надто після втручання Кремля у вибори в різних країнах), вони вже не можуть дозволити собі ігнорувати реальність [28] German Federal Ministry of Defence, White Paper 2016 on German Security Policy and the Future of the Bundeswehr (Berlin, 2016): 31–32, 66; European External Action Service, Shared Vision, Common Action: A Stronger Europe. A Global Strategy for the European Unions Foreign And Security Policy (June 2016): 33. . Очам західних політиків і громадськості крок за кроком відкрилося те, що досі було затьмарене формулами дипломатичної ввічливості — безпрецедентне зухвальство поведінки тих, кого вони називали своїми стратегічними партнерами, упродовж останнього десятиліття. Захід повільно прокидався до усвідомлення того факту, що він мусить оборонятися в умовах першої світової кібервійни [29] Martin Belam. ‘We’re Living through the First World Cyberwar — but Just Haven’t Called It That’, The Guardian , 30 December 2016. .

Небаченим від часів Карибської ракетної кризи політико-дипломатичним жестом стало вигнання зі Сполучених Штатів 29 грудня 2016 року тридцяти п’яти російських дипломатів і розвідників, що працювали під дипломатичним прикриттям. У спільній заяві, опублікованій того ж дня Міністерством внутрішньої безпеки США, керівництвом Національної розвідки та Федеральним бюро розслідувань, йшлося про «цілеспрямовані фішингові [30] Фішинг (англ. phishing , дослівно «риболовля») — різновид шахрайства у мережі, який передбачає викрадення персональних даних, скажімо, завдяки розсилці ураженої вірусами електронної пошти. — Прим. пер. атаки, кампанії, скеровані проти державних установ, критичної інфраструктури, аналітичних центрів, університетів, політичних організацій і корпорацій; крадіжку інформації цих організацій; нещодавній публічний витік частини вкраденої інформації» [31] ‘U.S. Expels Russian Diplomats over Cyber Attack Allegations’, BBC News , 29 December 2016; U.S. Department on Home Security, Office of the Director of National Intelligence and Federal Bureau of Investigation . ‘Joint DHS, ODNI, FBI Statement on Russian Malicious Cyber Activity’, 29 December 2016. .

Західні політики неквапливо й невпевнено почали вдивлятися у цінності, вірність яким Путін і його оточення висловлювали і згідно з якими діяли протягом останніх десяти років. Російські керманичі, на відміну від західних колег, ніколи не вірили в закінчення попередньої «холодної війни», будучи певними в тому, що вони, як і раніше, перебувають у стані неоголошеного протистояння з «одвічним» ворогом. Про правий поворот у зовнішній політиці РФ недвозначно свідчила програмна промова президента Владіміра Путіна на Мюнхенській конференції з питань безпеки у 2007 році, але її зміст тоді не був належно оцінений. Путін вважає, що Росія не несе відповідальності за початок нової фази глобального протистояння — вона лише мусила діяти у відповідь. У Москві вірять, що Захід розпочав відкриту війну проти російських інтересів іще наприкінці 1990-х років, коли США і НАТО нібито організували «кольорову революцію» в Сербії та підтримали незалежність Косова. З російського погляду, саме Захід порушив правила, коли його військові без дозволу ООН напали на Югославію, а чотирма роками пізніше на Ірак. Путін буцімто захищає російську та євразійську цивілізацію від західного тиску, позаяк Європейський Союз є попихачем США, а проєвропейська частина українського суспільства — це «п’ята колона» Заходу, що діє на території, яка начебто належить до природної сфери впливу Росії.

Упродовж минулого десятиліття Росія використовувала Естонію, Грузію, а особливо Україну як тестові майданчики для розвитку свого гібридного, інформаційного та кібернетичного потенціалу, вістря якого вона надалі спрямувала проти цілої низки західних країн по обидва боки Атлантики [32] LookingGlass Finks Russia to Cyber Espionage Campaign’, LookingGlass , 29 April 2015; FireEye, APT 28: A Window into Russia’s Cyber Espionage Operations ? (Milpitas, CA, 2014). . У 2007 році Росія спровокувала насильницькі заворушення та масовану кібератаку тривалістю близько місяця проти Естонії, члена НАТО та ЄС, після того, як там вирішили перенести меморіал радянським воякам Другої світової війни. Кібератака поцілила у комп’ютерні мережі, банки та засоби масової інформації. Рік потому під егідою НАТО у Таллінні відкрився Центр спільного кіберзахисту.