Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Санкції не змусили Росію вивести свої війська та окупаційні адміністрації з Криму та Донбасу. Питанням, що провокує дискусії та спекуляції, є те, чи вони стримують Росію від розширення та ескалації агресивної війни. У деяких аспектах вони приносять Кремлю тактичні переваги: так, російські контрзаходи, спрямовані на заміщення імпортних продуктів харчування, теоретично можуть зробити країну більш самодостатньою і стимулювати зростання попиту на товари російських виробників. Разом зі скороченням обсягу своїх експортно-імпортних операцій, російські олігархи ставатимуть більш залежними від національної економіки, а отже і від режиму Путіна. Міжнародні санкції також слугують Путіну зручним виправданням економічної стагнації, яка насправді була результатом відсутності реформ. Як не дивно, свої причини перебільшувати вплив санкцій мають як Росія, так і західні уряди. Річард Конноллі пише, що ймовірний довготерміновий вплив санкцій полягатиме у ще більшому відверненні Росії від принципів відкритої ринкової економіки і переході до економічної моделі, що передбачає більшу закритість і втручання держави [38] Richard Connolly. ‘Western Economic Sanctions and Russia’s Place in the Global Economy’: 219. .

Це не означає, що санкції не справили відчутного впливу. Оскільки деякі західні підприємства заплатили за їхнє впровадження значну ціну (як безпосередньо, так і внаслідок російських контрсанкцій), ці обмежувальні заходи стали «дорогим сигналом», до якого ставляться серйозніше саме тому, що надіслати його означало піти на збитки і самообмеження. Хоча просто заявляти про опір діям Росії коштує недорого, санкційний режим слугує постійним нагадуванням про те, що в разі погіршення ситуації раз по раз робитимуться наступні, ще жорсткіші кроки. Таким чином, економічні санкції знаходяться десь посередині між «дешевими розмовами» та силовою відповіддю, яка обійшлася би найдорожче. Найголовніше те, що санкції продемонстрували: Захід здатен виступати з єдиною консолідованою позицією. Під питанням залишається те, чи можна зберегти цю єдність, а тому символічна роль санкцій як її індикатора також супроводжуватиме їх при кожному наступному подовженні.

Нарешті, важливо визнати те, що залишилося поза рамками санкційних обмежень. Німецький уряд продовжує підтримувати проект газопроводу «Північний потік-2», який повністю належить російському «Газпрому», попри те, що його побудова матиме згубні наслідки для енергетичної безпеки держав-членів ЄС і НАТО, перш за все Польщі та країн Балтії, а також України. Коли «Північний потік-2» буде завершено, Росія зможе повністю обійти українську трубопровідну мережу, що постачає газ до Німеччини та більшої частини Західної Європи. Таким чином, Україна втратить єдиний важіль, за допомогою якого вона ще здатна впливати на Росію, а Москва натомість отримає можливість перекривати постачання газу Україні без шкоди для виконання власних зобов’язань перед споживачами на Заході. Тож у разі своєї реалізації «Північний потік-2» дозволить РФ досягнути стратегічної мети, яку вона ставила ще з початку 1990-х років. Цей проект відображає значний інтерес, який Німеччина та інші європейські держави досі виявляють до комерційних взаємин із Росією, а також сильний стимул до того, щоби пожертвувати безпекою України заради власних інтересів. Однією з найперших і найуспішніших спроб Путіна здобути вплив всередині західних урядів було встановлення дуже тісних зв’язків із попередником Меркель Ґергардом Шредером, якого Путін пізніше винайняв очолювати раду директорів «Північного потоку-2». Соціал-демократична партія Шредера — коаліційний партнер Меркель — активно підтримує будівництво газопроводу, попри опозицію Християнсько-демократичного союзу та Партії зелених [39] Markus Wehner und Reinhard Veser. ‘Nord Stream 2: Widerstand gegen Putins Pipeline wächst,’ Frankfurter Allgemeine Zeitung , 1 November 2016. .

Цікавим питанням є те, як майбутні покоління сприйматимуть 1991–2013 роки: як проміжок часу між двома «холодними війнами» чи як тимчасове затишшя, аналогічне добі розрядки 1970-х років під час однієї тривалої «холодної війни». Єдиного узгодженого визначення «холодної війни» не існує, але використання цього терміну на позначення сучасної доби видається цілком виправданим, незважаючи на розбіжності між нинішньою епохою і тим, що відбувалося між 1945 і 1991 роками. Про аналогії значною мірою свідчать зміни у сприйнятті глобальної обстановки. Як на Заході, так і в Росії нині широко поширене уявлення про те, що на стратегічному рівні суперництво між ними — це «гра з нульовою сумою»: те, що добре для Росії, погано для Заходу і навпаки. «До 2003 року досить поширеною була думка, що модернізовану Росію можна буде інтегрувати в міжнародну систему як конструктивного і доброчесного учасника. Різні варіації цих поглядів поступилися місцем усвідомленню того, що Росія з її нинішнім політичним курсом не може бути партнером чи союзником і що відмінності переважають будь-які спільні інтереси» [40] ‘Executive Summary and Recommendations’, in Keir Giles etc., The Russian Challenge (London: Chatham House , 2015): VI. . Подібним чином російський аналітик Дмітрій Трєнін відзначає: «Зміни, спричинені українською кризою, — не територіальні, а радше стратегічні й ментальні. Росія нарешті відмовилася від політики спроб інтегруватися із Заходом і стати частиною євроатлантичної системи. Вона повернулася до своєї рідної гавані в Євразії та визначила як пріоритетні зв’язки з незахідними країнами» [41] Dmitri Trenin. ‘Ukraine Crisis Causes Strategic, Mental Shift in Global Order’, Global Times , 17 May 2015. .